Як же мені набридла ця буденно-банальна драма з соленим присмаком байдужості… Яка різниця хто з нас правий, якщо улоговину непорозумінь неможливо перетнути наодинці? Коли наш світ загорівся кривавим вогнем? Як пожежники встигли згасити весь особливий та неповторний запал? Чому роблячи боляче – все дужче кортить ще? Безлад у головах схожий на хаос в кімнаті: думки висять на люстрі, слова сховані до шухляди, почуття пиляться попід ліжком. Меридіани моїх слів не досягають кута твого серця, паралелі твої не дотичні мого розуму. Допоки обидва не усвідомимо, що ми – неділимий елемент природи, ти сам собі ворог, я сама собі друг. Досить. Я не гратиму тарілками в фрізбі, не вдаватиму з себе Монсеррат Кабальє, не спарингуватиму, щоб привернути увагу. Не скидатиму тягар із плечей у вікно, не рватиму на собі футболки, не буду просіювати крізь сито гібридні емоції. Ти ж знаєш, любий, що біль є невидимий, а мій так взагалі химерне створіння, яке несамовито чіпляється за сонячне сплетіння й завзято плете павутину з колючого дроту. Ти перетворив горде й пихате дівча на дезертира сталевих принципів, яке заради кохання йде по розпечених вуглях із сніжно-білим прапором у руках. Це, насправді, не так важливо, адже я не хочу, щоб колір наших стосунків вигорав на Сонці, не бажаю, аби розвіювались обійми, наче ранковий туман, не можу вічно ховати від тебе закоханий погляд. Тому, якщо тобі дійсно бракує кисню, приходь – я поділюся…
