38. ІНТРИГА.1.
28.06.2016* 19:10
Почався період шаленої інтриги. Ніхто з нас більше нічого не говорив про лист, але я відчував себе так, ніби зробив якусь шкоду, про яку всі знають, але тактовне нічого мені не кажуть. Мене охопив стан, який я мав колись в далекому юнацтві, коли соромився себе, коли був певен у своїй нікчемності. Йшло явне роздвоєння моєї суті – вдень я був таким, а вранці та увечері під час Навчання я про все це забував і упивався відчуттям щастя від Контакту.
Раптом прийшов лист із будівельного кооперативу: треба на протязі місяця здати 250 тисяч купонів, бо відповідний комітет в міськраді вимагає, щоб кооператив був повністю оплачений. Я був у паніці. Володя Максимів. Наш власник фірми і її директор, глянув на мене і запитав: «Що трапилося, Матвійович?» - «Кооператив..» - «І що там?» - «Втрачаю. А де жити?» - «То що трапилося?» - «Вимагають унести 250 тисяч.» - «Нема проблем. Принеси завтра довідку з кооперативу куди треба перерахувати гроші і я це зроблю. Тільки поспішай. Їдь туди прямо з ранку!» - «Але як я віддам тобі цей борг?» - «Із своєї зарплати! Через пару місяців!» - Він явно Щось знав, бо через місяць я мав ставку вже в 1 мільйон купонів і віддав борг шуткуючи». До речі: багато хто втратив тоді можливість мати кооперативну квартиру. А після того, як ми отримали ордера на квартири, які не видавали інакше, то через три місяці нам запропонували забрати свої гроші назад. Але це вже були інші гроші. Гарно тоді «крутонули» їх чиновники дивідендами на свою користь!
Тиша. У мене було відчуття, що це тиша перед грозою. Ми всі зустрічалися точно так, як і раніше – розмови, спільне Сенсорне діагностування окремих людей і ніяких навіть натяків на лист. Тільки я весь час відчував, що Тарас спокійно спостерігає за тим, а що ж буде далі.
І тут на роботу сучасний коробейник від культури приніс квитки на виставу українських молодіжних колективів із різних областей в Палаці «Україна». Не пам’ятаю як саме, але я майже машинально купив 3 квитки – один для себе і два для Віталіни та Софії. Дивне у мене було відчуття тоді на концерті – я немов опинився у невідомому мені досі світі, який весь час існує поряд із звичним мені світом. Після концерту Софія поставила умову, що її треба доставити додому, бо папік її не вибачить, якщо побачить, що вона без супроводу повернулася, а їхати треба було на Кільцеву. Зробили. А потім я проводжав Віталіну – таксі вже не ходили, ловили якусь попутку. Через день Андрій увічливо та м’яко сказав мені, що батьки незадоволені тим, що Віта повернулася так пізно додому.
Андрій запросив мене із Баженом поїхати на батьківщину його матері на Хмельниччині. Я з радістю погодився. І причин для цього у мене було вдосталь: мене доброзичливо приймали; я міг гарно фізично працювати, а у мене після того, як припинив бути спортсменом, завжди було неймовірне фізичне недовантаження організму; я міг бути із сином, адже його мати при будь-яких умовах мені його скидала, а я тільки радий був цьому. Була ще одна причина.
Колись, коли я вчився у школі, то товаришував з Володею Соколовим. І часто приходив до нього у гості. У нього була велика сім’я: батько і мати, бабуся і три сестри. Вони були неймовірно монолітні, дружні і доброзичливі і я, який виріс без батька, нас виховувала бабця, мати весь час була на роботі (працювала маляром на заводі) упивався відчуттям присутності в Теплі сім’ї, хоча би на мить. Так от: в сім’ї Кондренко я відчував щось подібне, хоча це була зовсім інша сім’я і інші стосунки.
Село Варварівка. На Україні є багато сіл з такою назвою, на Хмельниччині аж 4 села з такою назвою. Це – в Дунаєцькому районі.
Поїзд на станцію Дунаєвець прийшов вранці і тут з’ясувалося, що автобус до села буде аж годин через 12. Відстань десь біля 20 км. «Ми в таких випадках ходимо пішки. Для речей тут навіть є чергова тачка.» - сказала мати Андрія. Навантажили всі речі на неї, десь до 100 кг, і я потяг її по шосе. Було неймовірно приємно мати таке фізичне навантаження. Поступово відстань між мною та усією компанією збільшувалася і нарешті я дійшов до першого села, через яке треба було пройти. Куди далі? Почекав. Наздогнали. Розказали – і вперед.
Красиве село Варварівка, стоїть біля лісу. То ми ходили по гриби, заготовлювали для баби Льоні дрова (збирали сушняк в лісі), пробували по максимуму щось полагодити у господарстві, бо баба жила одна – всі діти розлетілися по країні.
Було цікаво, весело, і я не відчував свої роки, хоча це відчуття і було для мене звичним.
ID:
675713
Рубрика: Проза
дата надходження: 02.07.2016 20:08:10
© дата внесення змiн: 02.07.2016 20:08:10
автор: Левчишин Віктор
Вкажіть причину вашої скарги
|
