Не знаю, чи варто це розповідати. Люди звикли слухати, але не чути. Найважливіше завжди залишається між рядків. Цей собака жив на вулицях міста з жебраком. Так і спали на холодному асфальті — жебрак і собака. Безхатько грав на старенькій скрипці, його чотирилапий друг клав морду на лапи і слухав. Ділилися їжею, ділились таємницями. Чоловік хотів стати відомим музикантом і виступати на найбільших сценах великих міст, собака прагнув заховатись від гамірних вулиць. Обоє мріяли про власну домівку. Здається, вони нічого не мали. Насправді їм нічого було втрачати.
Чим більше людей, тим більша самотність. Дилери-маклери, праведники-грішники, шукачі-утікачі — всі продають, усі продаються. Шалена міська круговерть поглинає кожного, як химерна потвора. Життя побудоване на принципах бізнесу. З дахів перелякано здіймаються голуби. Хлопчик у широких штанах і брунатному піджаку розносить ранкову пошту. Давно немає хороших новин. Босий чоловік на протилежному боці вулиці горлає про кару небесну і кінець світу. Він — ідеаліст, або божевільний. Всі говорять правду, однак важко розібрати яку. Щоб не збожеволіти, жебрак грав на скрипці і читав молитви. Плутав слова, губився в думках, не відрізняв снів від реальності, вдивлявся у вікна будинків, голіруч ловив рибу в каламутних ріках часу.
Останні декілька ночей були нестерпно холодними. Наприкінці листопада морозяне повітря лоскотало ніздрі й наповнювало легені. Загострювалася чутливість до холоду. Внутрішні органи промерзали наскрізь. Лише серце час від часу пекло болючим вогнем і розколювалося на частинки. Щовечора жебрак приходив на набережну, заходив в альтанку на краю берега. Кутався в широке потерте пальто і довжелезний шарф. Витягував із кишені кусень хліба і починав жадібно жувати. Дрібні крихти падали і губилися в темряві. Зранку ними поснідають птахи. Від холоду пальці затерпали. Їх доводилося ховати в довгі рукави. Від денної втоми злипалися повіки. В цьому непростому двобої сон перемагав. Зазвичай жебрак рідко спав. Боявся спати, щоб не замерзнути, не померти уві сні. Він боявся жити, та ще більше боявся померти. Уявляв, як на ранок прилетять птахи і серед крихт побачать бездиханне тіло.
Щовечора на набережній з’являлася худенька дівчинка в довгому білому платті, від якого відбивалися місячні промені. Виринала з темряви, як примара. Справжня, чи просто вигадка хворої уяви. Вилазила на поручень мосту, балансувала по краю, розставивши руки, голосно й безтурботно сміялася. Жебрак спостерігав за нею, відганяючи від себе надокучливий сон. Серце здригалося, коли вона хиталася, ризикуючи впасти в річкові води, такі ж нестримні, як вона сама. Сьогодні її не було. Через тиждень хвилі принесли до берега її тіло. Мокре плаття облягало розпухлі стегна, в кучерявому волоссі маленькі рибки сплітали з водоростей химерний вінок. На обличчі застигла ледь помітна безтурботна посмішка. Місто переповнювало від розмов про утопленицю. Напевно, так помирати найлегше. Напевно, так найстрашніше помирати. Кожен утікає як може.
Накрапав дощ. Вітер розносив листя вперемішку зі сміттям. Змії блискавиць звивалися небом. Наближалася гроза. Земля спрагло ковтала небесні сльози. Жебрак ховався з собакою в тісний підвал. Крізь маленьке запітніле віконце бачив ноги людей, які в цілковитому хаосі тікали від зливи. Життя — це будувати чужі міста, щоб залишитися в них вигнанцем. Воно триває, доки не зноситься взуття.
Одного разу жебрака не стало. Помер, утонув, загинув під колесами авто? — не знає ніхто. Собака залишився сам. На тому ж місці, на тій же вулиці. З сумом в очах вдивлявся в простір. Вірив, що ніщо не зникає безслідно. Вірив, що життя триває…
