Широко-високо у горах серед розлогих дерев та неймовірно запашних трав пробивалося з-під землі життєдайне Джерело. Гучним водопадом воно стрімко падало вниз до широкої квітучої долини, а звідти швидкоплинними ріками й річечками, гомінливими потоками і потічками розливалося по землі, оживляючи все навкруг й обдаровуючи радістю життя.
У погожих водах залюбки бавилися дерева, лісове птаство і звірі.
Жити у долині було напрочуд легко і радісно.Ріки й річечки розповідали захоплюючі пригоди, що трапилися у далеких дивовижних краях. І всі, особливо малеча - струмочки і потічки, переставали жебоніти і, заворожені, затихали, затамовували подих, вслухаючись у ті чаруючі оповідки.
А один не превельми великий потічок, що боявся відійти на далеку відстань від Джерела, бо ще не набрався досить сил, зачаровувався аж занадто.
- Ех, бути б мені великим та могутнім, - із заздрісним жалем тихо дзюркотів він,-
я б теж помандрував далеко-далеко...побував би у незвичайних казкових місцях.
- Не поспішай, - розраджували ріки. - Спершу вирости, наберися сил. Тоді й відкриється перед тобою зваблива далеч.
Далебі, малому і тут жилося любо й безтурботно. День-у-день живився цілющою водою Джерела, зростав не по днях - по годинах; грався у піжмурки з вухастими зайчиками-пострибайчиками та бігав навперейми з яскравими метеликами; зрошував м"якесеньку, як шовк, травицю, від чого вона ставала соковитішою й переливалася ще більш зеленішими барвами; вслухався у шелест дерев, у шепіт трав, у пісню вітру і пісню пташок; вночі у його лагідні прозорі води задивлялися ясні променисті зорі.
Жити б потічку, біди-горя не відати, а він засмутився-зажурився. Ніщо не забавляло, не тішило - ні пустощі звіряток, ні пурхання метеликів, ні те, що у навкіллі його, маленького, потішненького, усі любили.
Мудре Джерело одразу помітило зміни у настрої потічка.
- Не квапся передчасно кудись зриватися, синку. Зміцній, стань сильним, наберися мудрості. Ти живеш завдяки моїм водам. Я даю тобі силу. А відійдеш од мене - скоро й стечеш, - врозумляв нетямущого.
- Що ти дорікаєш мені своїми живодайними водами? Я і без тебе проживу,Джереле! Достатньо маю своїх сил, щоб текти аж до краю землі. І хто ти мені, що навчаєш? - безглуздо став перечити той. - Сам відаю, що робити.
Від тих необачних слів ріки на мить зупинилися. Пташечки полохливо зацівкотіли:
- Це дуже небезпечно для тебе, малече.
- Одумайся, неслуху! - остережно загули верховіття дерев.
Та потічок не міг збагнути, про що його застерігали. Наспівуючи грайливу мелодію,
чимдуж прискорив біг.
Спочатку легко прямував рідним руслом, а перегодом гоноровито запротивився:
- Чому маю жити, як подобається Джерелу? Я полину своїм шляхом.
І хутко вискочив зі свого заглиблення в грунті й безладно... розіллявся врізнобіч.
Невдовзі відчув, що маліє на силі. Його пройняв холодний страх. Раптом усвідомив, що не може увійти у звичні береги і повернутися назад.
Поволі розтікався, розпливався, а спрагла земля з жадібною насолодою поглинала його чисті води. Зникаючи безслідно, згадав мудру науку батька, виявив палке бажання опинитися поруч Джерела свого життя...
Та було занадто пізно...
ID:
672141
Рубрика: Проза
дата надходження: 14.06.2016 00:57:04
© дата внесення змiн: 20.06.2016 20:15:23
автор: Красуля
Вкажіть причину вашої скарги
|
