“Ніч така зоряна…
Десь Галя воду несе…
Ніч така…” (я зупиняюсь за крок від стоп-кадру)
Він дивиться в очі. Він знає геть чисто все.
Він розкладає
для мене абракадабру.
І я завмираю –
маленький зелений ельф…
Він не посміє (я пташка занадто рання)
Плавляться стіни, мов стиглий столітній портвейн…
Я усміхаюсь –
на сцену виходить бажання.
Звуки оркестру –
чіткіші… чіткіш… кіно
різко зникає. У горах палає ватра.
Де позад нього - мій вихід в відкрите вікно...
Крізь сонячні очі -
очі мого психіатра
певно, на цих гранях, межах, на цих відтінках бажань і фантазій розкриваються вікна душі і поезії, і з цього входу їх і окремо поета у світи алегорій починається справжність, реалістичність життя і поезії, і автора її.
(і скільки в них цих граней, і фарб, і можливостей! - ... у вас скільки цього всього!)
гостя відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Ну й кінцівочка!
Супер, Наталю! Фантазійний політ...
гостя відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
кінцівочка закономірна...три світи,що оточують нас-це вічне кіно,що безкінечно крутиться довкола,світ психіатра і пацієнта...а також третій-світ справжньої свободи Дякую тобі,люба Лесю,за щирі слова і підтримку
кінцівочка закономірна...три світи,що оточують нас-це вічне кіно,що безкінечно крутиться довкола,світ психіатра і пацієнта...а також третій-світ справжньої свободи 
Дякую тобі,люба Лесю,за щирі слова і підтримку 
Щиро дякую тобі,Ліно! 
що ж то за очі такі? 
