Я більше не стану твоїм забуттям,
Ромашкою виросту в полі у житі,
Ти будеш колись на мені ворожити,
І кинеш пелюстям у пащу вітрам.
То буде офіра за щастя твоє,
Жовтаве осердя засяє в долонях,
Із центру самого, що схоже на сонях,
Енергія сонця фонтаном заб’є.
Вітри захлинуться, та жертву візьмуть,
Собі примірятимуть білі одежі,
Порвуть їх на клаптики, ділячи межі,
А я від них висковзну, начебто ртуть.
Я більше не буду твоїми слізьми,
Пилком розлечуся, розвіюсь насінням,
Збиратимуть жито у час доосінній,
У зерна вросту насінням-кістьми.
З буханкою хліба на стіл попаду
У мить, коли поруч усі відвернуться,
Не дам розірватися серцю в розпуці,
Теплом і терпінням знесилю біду.
Біда відсахнеться, у безвість піде,
Розпахнеться солодом житньої здоби,
Як з’їш той окраєць в сп’янілій жадобі,
Завзяття воскресне в тобі молоде.
