|
Ранок розпочався не з кави. Сніг осідав на русяве волосся хлопця, а його погляд передчував небезпеку. Блакитні очі благали про порятунок, але серце веліло йти вперед. Мрії давно покинули парубка, залишився тільки гострий розум.
Роздуми юнака перебило звучання гучномовця, через який долинало пронизливе «Тривога!!!». Володимир кинув погляд на чоловіка і в його вже давно зажурених очах побачив таке юнацьке прагнення до перемоги. Хлопець схопив свого дерев’яного щита та вибіг із намету.
-Куди спішиш, синку, голову втратити хочеш?
-Ні, дядьку, треба вже здолати цих покидьків!
-Я хочу цього не менше ніж ти, але, Володю, треба все обдумати, спланувати.
–Зараз не час, Прохоре, ти мені як батько, але вже досить сидіти склавши руки.
- Не шкодуєш себе, так матір пожалій ,– з докором сказав вслід Прохір Степанович.
Від чорного смороду світлі кучері хлопця зробилися темними, як ніч, приходу якої він так боявся. Його героїзм та самопожертва були не поодиноким випадком. Повстанці, які заселяли Київську Січ, були вільними людьми. Їх хотіли скувати нещадні загарбники влади. Вони вважали, що людина - це такий собі цвях, якого можна забивати в свої брудні справи. Але козаки сучасності вирішили стати особистостями, а не залізними оболонками, якими так вправно керувала «влада».
Грізні стіни стоять мовчазливо і лякають своїм виглядом навіть найхоробрішого воїна. Вони, немов велетні, які хочуть зламати людину, але водночас – це стіна порятунку, стіна, яка береже повстанців від жалюгідних перевертнів, котрі так вправно служать своїм господарям.
Дим перебивав солодкий запах молока та польової кухні. Але парубок навіть не думав зупинятися, щоб перепочити чи вкинути до рота шматочок сала. Він йшов попереду, не говорив, не думав, а тільки благав Господа, щоб той зберіг життя його коханої дівчини. Так, вона була поряд з ним у дуже важкі хвилини, хвилини болю та розчарування. Марічка не боялася вогню та зброї. В її душі жив один страх, що вона може назавжди втратити свого українського лицаря. В її погляді, ховалося маленьке дитя, яке так хоче заплакати. Але ні, зараз не час.
Володимир з побратимами були на передовій, де вже не залишилося й шматочка бруківки, а перевертні полювали на лицарів з мисливською зброєю, немовби вони тварини. Постріл за пострілом, вибухи скрізь, і тільки серце Марічки завмерло у передчутті. Коханий дівчини десь там на барикадах бореться за Січ, за країну, за неї! А вона сидить, чекає? Ні, вона не з тих, хто може так просто скласти руки. Її довге волосся розвивається і вже майже втратило свій природній русявий колір від постійного диму та попелу, вона , не вагаючись, відрізала його, щоб надіти маску і непомітно пробратися до стіни. З собою, крім коктейлю, взяла прапор, який подарував їй колись Володя. Юначка не знала, чим саме стяг допоможе їй на передовій, але вона була впевнена в тому, що він знадобиться.
-Володю, Володю, ти як, синку?
– Добре, Прохоре, все буде добре.
-Я тебе не бачу, ти де?
-Через димову завісу хлопець пропав з поля зору дядька.
– Бережи себе, хлопчику ,– тихо прошептав старий козак.
Перевертні наступали, брали в кільце. Володимир бачив все більше й більше німих тіл, що вже ніколи не прокинуться. Його очі вперше за півроку на Січі наповнилися слізьми. Молоді козаки беззвучно падали, встигнувши промовити лиш слово «мамо». Юнака наповняла злість. Він відчував запах крові, змішаний з ядучим та пронизуючим димом. Парубок втратив координацію і перед його зіницями завмер весь світ.
II
Гучні спалахи приводять козака до тями. Я повинен взяти себе в руки ,– подумав хлопець. Схопивши свою зброю, якщо її можна так назвати, парубок відправився вперед. Володимир не бачив нічого перед собою, лише злісні морди перевертнів. Юнак кидав коктейль за коктейлем, захищаючись дерев’яним щитом, тим самим, на якому, колись, малювала герб його Марічка. Навіть звичайнісінький спогад про дівчину додавав йому сили продовжувати боротьбу.
Тим самим часом дівчина продовжувала пробиратися до стіни. Вона була впевнена в своїх силах, бо знала, що десь там, на барикадах, коханий козаченько жертвує собою. В її очах був вогонь, запал, якого раніше в неї ніхто не бачив. Обмотавшись прапором та надівши балаклаву, Марічка відправилася вперед, вона не знала, чи залишиться живою після цього, але іншого виходу в неї не було. Чорний дим окутував її, немов це були обійми самої Смерті. Юначка бігла, що було сил, але тужливий голос окликнув дівчину : « Допоможи, брате, кров’ю стікаю» ,– ледве промовив чоловік. Марічка зраділа, що її не впізнали. Мовчки вона витягла з кишені свою хустину та дістала з сумки спирт. Глянувши на поранення козака, вона не змогла стримати сліз. Живіт був поранений осколком гранати, часу було небагато, тому козачка вирішила діяти швидко. Заливши рану спиртом, вона міцно зав’язала її хусткою та процитувала свою улюблену пісню : «Все буде добре». На щастя, якраз неподалік від них був наряд січових медиків, вони швидко забрали пораненого чоловіка і віднесли до польового шпиталю.
Налиті кров’ю очі перевертнів дивилися прямо на неї. Це була жахлива картина, напевно, будь-яка інша дівчина на її місці злякалася б, але Марічка була не з таких. Її блакитні очі пронизливо дивилися у відповідь. Взявши коктейль, вона з розмаху кинула за стіну. Так, у дівчини вийшло, вона змогла. Романтика революції поглинала її все більше і більше. В ці хвили їй здавалося, що вона може змінити світ. «Чорт би взяв цих покидьків!» – несамовито кричала дівчина.
Він уважно роздивлявся навкруги, щоб не пропустити з поля зору ворога. Кинувши останній зі свого запасу шмат бруківки, Володимир закрився щитом, але захист був дуже розбитий та вже не міг служити лицарю. І в багаточисленні щілини хлопець побачив таке знайоме обличчя. Дівчина була без балаклави. Революційний подих наповнив козачку, і вона не хотіла, щоб він покидав її. Парубок немов побачив кохану з іншого боку. Він закохався в неї ще дужче. Прапор обмотував плечі дівчини, а її стан був прямий та непорушний. Обрізане, але гарне волосся розвивалося в такт з вітром. Губи щось шептали, а руки плавно кидали бруківку. Світ вкотре завмер перед юнаком.
-Хлопче, що ти робиш?! Прийди до тями, десь далеко долинало до Володі. Прохор Степанович бачив, як в молодого козака цілиться перевертень. Не гаючи часу, він підбіг до нього, але вже було пізно: закривавлене тіло хлопця впало на землю.
-Передай це Марічці, – хриплим голосом скрикнув козак, простягаючи дядькові срібний ланцюжок з підвіскою у вигляді герба . Перед його зіницями промайнула постать коханої дівчини, і хлопець зрозумів, що це була сама Україна, така ж горда та прекрасна, як його Марічка. Через мить парубок очі закрив назавжди…
ID:
669186
Рубрика: Проза
дата надходження: 30.05.2016 12:45:38
© дата внесення змiн: 30.05.2016 12:45:38
автор: Hator
Вкажіть причину вашої скарги
|
Сумні речі зображуєте... Та правдиво.... 
