Спогад про Полісся
(бабуні Наталі)
Привідкрию пам’яті завісу,
Зазирну в дитинство, як було:
Заховалось десь в обіймах лісу
Те поліське затишне село.
Де хатинок чепурних вервечка
Дивиться замріяно в гладінь
Сонних вод малого озеречка,
І шуліка креслить неба синь.
Де вода в відерцях, так іскристо,
Кришталевим сяйвом виграє,
І вклоняється старій цямрині
Колодязний цибань-журавель.
Де повітря зстояне на травах,
Чебрецево й мятно в груди б’є,
Рожевіє верес на галявах,
Й звіробій цілющість сонця п’є.
Чорним очком дивиться ожина,
Їй всміхаються сунички-ягідки.
На узліссі бусол ходить чинно,
Й пнуться вгору молоді дубки.
Шепіт сосен там – правічна казка,
Там зозулька накує сто літ.
А в бабусиних очах – вселенська ласка,
Й сива мудрість, як любити світ.
І не знає спокою ніколи
Зморшкувата струджена рука.
Повертають з випасу корови –
Будуть повні глеки молока.
Діти з лісу нанесуть гостинців –
Кулінарія поліська нескладна:
Цвиркають з вареників чорниці
І парує юшечка грибна.
Золотом згусає на окрайці
Мед із пасіки старого лісника;
Спогадів солодкий хліб від зайця
У торбині літ я відшука...
Твою вроду, чарівне Полісся,
Й смак дитинства серце зберегло –
Щоб вернутись знов туди, де серед лісу,
Заховалось затишне село.
