Мене не покидає це тривожне почуття «нікомунепотрібності». Живу на втіху собі: дихаю, блукаю порожніми вулицями, роблю покупки, акапельно співаю пісні, сплю без пісочного годинника, вмиваю обличчя гримом радості та гарного настрою, перебираю гардероб думок і невпинно проявляю свою стихійну природу. Давно помітила, що розучилася спілкуватися із людьми. Знаєте, це не приносить ані краплі морального задоволення, не гріє душу, не латає сердешні подряпини, не допомагає зосередитись на головному – вірі в себе й інших. У мене немає великої компанії, не намагаюся бути особливим авторитетом, не вмію розповідати кумедні історії задля сміху, не віддаюся на поталу приємним спогадам про вечірні літні гуляння чи тиждень високо в горах без світла та засобів комунікації. Щодня ловлю себе на думці, що почуваюся затишно вдома з чашкою м’ятного чаю і книгою на колінах, фоновою музикою для заспокоєння і теплою ковдрою на плечах, ніж з усіма цими брехливими людиськами. Дивно, але це відчуття трепетно й ніжно затягує у болото самотності, мов терен, обвиває дівочу шию і лагідно, із запахом квітучих троянд, ховає на покинутий острів без живих організмів. Я – самотня? Чи все ж таки щаслива?
