Вона сиділа за старим фортепіано і намагалась згадати призабуту мелодію. «Скільки я оце не грала?» – подумала вона. Її пам’ять намагалась відтворити щось з того, що колись захоплювало, хвилювало, викликало мурашки по шкірі. Пальці перебігали клавішами, ніжно їх торкаючись. Разом із мелодією Бетховена вона згадала його... Він любив, коли вона сиділа за фортепіано, любив її пальці, що торкались клавіш, любив забирати неслухняне волосся їй з чола... Любив... В ті миті, коли вона грала, кімната наповнювалась невидимими ниточками задоволення та блаженства. Її душа наповнювалась легкістю та приємним теплом. А ще він був поруч, і все здавалось таким безпечним. В такі моменти вона вірила у вічність життя та у вічність кохання... Сьогодні ж інструмент здавався трішки чужим. Чи то, може, вона такою стала за ці роки. Вона раз у раз помилялась і від того мелодія звучала дуже фальшиво. Вона схилила голову і сльози закапали на клавіші. Її душу заполонила невимовна печаль. І музика ніяк не могла її порятувати. Спогади про нього, що морськими хвилями накочувались на неї аж ніяк не заспокоювали, а ще більше розбурхували океан в її душі. Врешті, вона не змогла більше грати, пальці відмовлялись слухати, очі заливались слізьми, душа розривалась на шматочки. Вже пізно було не думати, переконувати себе в тому, що все гаразд, намагатись тримати себе в руках... Вже було пізно зупинити безжальну машину спогадів, що змітала все на своєму шляху...
А почалось все досить легко і просто. Мабуть, всі великі страждання, болі та розчарування починаються з дрібниці. Власне, як і величні кохання...
Її історія почалася з осені. З теплої, по-літньому милої осені, що грала мінорні мелодії на серцевих струнах. З осені, що у життєрадісні кольори розфарбувала листя та приносила тепло, натхнення та заспокоєння. Квітка її кохання розцвіла не навесні, як би то мало бути. Може тому її й безжально вбило раннім морозом.
Отже, осінь – її улюблена пора року. Час, коли все замирає в очікуванні зимового відпочинку. Ранки та вечори туманні і холодні. Хмари щодня купчаться на небосхилі і час від часу плачуть дощами. Дерева струшують з себе пожовкле листя, оголюючи темні, непривітні гілки. Все поволі із яскраво-жовтого стає сірим, непривітним, буденним. Повітря через край наповнене вологою. Так, осінь – її улюблена пора року.
Почалось все з осені. З осені та фортепіано. Вона обожнювала музику. Годинами могла грати, не знаючи втоми. Ще змалку батьки прищепили їй цю любов і цього було важко позбутись у зрілому віці. Фортепіано стало неначе продовженням її власного тіла, пальці наче сплелись з клавішами. Вона всією душею відчувала інструмент. Кожну мелодію вона немов проживала, немов то була якась подія її власного життя, а не просто звуки...
Зараз спогади картинками пролітали в думках. Ось вона йде в перший клас музичної школи. Ось перший в житті концерт. Ось консерваторія. А ось знайомство з ним... Вона пам’ятає його до найдрібніших деталей. Хоч спочатку він не справив на неї враження. Трохи не її тип, не її смак. Досить незвично себе поводить, порівнюючи з її оточенням. «Та й взагалі, дивний він якийсь», – була її перша думка. А потім все занадто сильно заплуталось і закрутилось. Їх перша розмова, де він зізнався, що йому сподобались її руки. Потім перша прогулянка, після якої вона відчувала себе найщасливішою дівчиною в світі. Він приходив на всі її концерти та виступи, чекав після занять у консерваторії, завжди усміхнений і з букетом білих ромашок – її улюблених квітів. Завжди ніжно обіймав її та цілував руки. Він, здавалось, обожнював, боготворив її. Та й сам був для неї ідеалом в усьому. Вона ладна була зробити все, що він захоче, пожертвувати заради нього всім, що має...
... Через перерізані вени вона довго не могла сісти за фортепіано. Руки відмовлялись її слухати. Вона не могла самостійно підвестись з ліжка. Пальці нервово тряслись та раз у раз хололи. І вона ніяк не могла зігріти рук. Вона лежала днями; бліда, слабка, прибита депресією, горем, відчаєм, болем. Музика – її єдина радість та відрада в житті була їй не доступна. Вона не хотіла жити і вперто шукала способи звести з життям рахунки. Вона двічі різала собі вени. Лежала в гарячій ванній і насолоджувалась тим відчуттям, коли життя повільно тебе покидає, витікаючи разом із кров’ю, коли в голові приємно паморочиться від кількості випитого спиртного та викурених цигарок... Під симфонії Бетховена та Баха вона ковтала таблетки. Пачками... Під мелодії Моцарта стояла на перилах мосту, вітер куйовдив її волосся, а сльози стікали підборіддям та падали в темну глибінь води. В навушниках плакала «Lacrimosa», призахідне сонце освітлювало міст та її обличчя. Вона зовсім ні про що не думала...
Різати вени вдруге було набагато важче... Руки трусились і не слухались. Потрапляти на старі рани не хотілось. Надто мало часу пройшло і вони не встигли як слід загоїтися... Руки зісковзували, не слухали. Гаряча вода обпікала. Пара важкими клаптями заповнювала кімнату. Шалено хотілось спати. До неї ледь-ледь долітали звуки «A Melody Of Tears»...
Втретє цього не сталось. Та й взагалі, не сталось нічого... Вона знову сиділа перед фортепіано, згадуючи забуту мелодію... І спогади про те, що вона робила в житті, важкими тінями нависали над нею.
ID:
663894
Рубрика: Проза
дата надходження: 04.05.2016 21:04:27
© дата внесення змiн: 04.05.2016 21:04:27
автор: Ірина Курдибан
Вкажіть причину вашої скарги
|
