Вже сонце заходить
та місяць виходить,
вечірня встає зоря.
Шепоче діброва
тихенько звечо́ра,
її голос несе земля.
– Чи річка глибока, –
питає осо́ка, –
чом хвиля у ній виграє?
У лузі калина, неначе дівчина,
з коханням до когось іде...
А поруч з вербою
поміж осоко́ю
дубочок розлогий росте.
Червоній калині,
неначе дівчині,
він клятву на вірність дає.
Трави і квіти
схиляють голівки –
дубку та калині поклін.
А вітер розносить,
мов пісню трембіти,
кохання щасливий дзвін.
Підіть же до річки
набрати водички,
на сумнів не гайте часу́:
полийте коріння
дубку і калині,
шануйте кохання красу.
Хай трави і квіти
схиляють голівки –
дубку та калині поклін
А вітер розносить,
мов пісню трембіти,
кохання щасливий дзвін...
