Під тиском хвиль людських переживань,
Під камінням їхніх упереджень,
Я лежу, подібно Атланту,
Котрий назем впав під хмарою важкою.
М'язи грудної клітини рвуться, подібно гітарним струнам,
Зуби скаляться, впиваючись в криваві губи.
Крик з горлянки червоним кольором
Руйнує камінь,
Що уперто притискає
Єство моє до рихлої землі.
І наче бритва оккама, голос трощить нашарування ілюзій,
Я знаю: сил достатньо.
Зламати міг волею своєю огорожі
Не одягнувши смирення тугі ланцюги.
Та почуття провини стишує мій крик червоний
Слабію я і під тиском хвиль людських переживань
І їхніх упереджень
Залишаюсь спочивати, озлоблений собою
Під жалючою брилою рабських фраз
Навік забувши голос сил
Навік забувши голос свій.
Шикарно 
! 
я в захваті! 
