Сполохане небо ураз потемніло,
Земля під реактором застугоніла.
Сховалися зорі за порох густий,
Вже яблуні мали ось-ось зацвісти.
Весна крокувала, як завжди, над містом,
Яке одяглось в електричне намисто.
Іще не торкнувся той попіл трави,
Летіла депеша уже до Москви.
А звідти наказ: всім про вибух мовчати,
Хто правду розкаже, той сяде за грати,
А те,що на носі травневий парад,
Дамо ще по кілька корисних порад:
Так звикло начальство народ «шанувати»,
А він буде краще тоді працювати.
Народ, наробившись за день, міцно спав,
До стогону теж прислухатись не став.
Лиш голос тривожний старого лелеки
Почули пташки, що були недалеко,
Пташиною мовою він говорив
Про ту небезпеку, що мчала з гори,
Про смерть, що над Прип’яттю вже чатувала,
І раптом зозуля в ліску закувала.
Не роки лічила, про чорну біду,
Що над Україною вітер роздув.
Ще сонечко спало. Стривожені птахи
Одні тільки знали, що винен не атом,
А люди. Всі спали, не знали тоді,
Що станеться з ними в майбутнім житті.
Забули, мабуть, що недбалість велика
Призводить завжди до великого лиха.
Утрати несе наш народ дотепер:
Вже збилися з ліку, хто й чому помер.
Як міткою чорною хтось помічає,
Із строю живих без жалю вилучає.
Чорнобильська зона й сьогодні пуста.
«Чорнобиль» назвали, мабуть, неспроста.
Пройшла чверть століття і ось… Фокусіма
Озвалась з Японії й в воду просіла,
На цей раз, що люди? Земля затряслась,
Немов попередити хоче ще раз.
Вгамуйтеся, люди, грішити не треба,
Бо втретє біда вже, мабуть, прийде з неба,
Подбайте про душі свої і дітей,
Й земля наша знову добром зацвіте!..
Ганна Верес (Демиденко).
Голос Чорнобиля в пам’яті серця,
В новім житті, що спасли ліквідатори…
Гіркою наукою в душах озветься
Вибуху туга над чорним реактором… Як завжди, дуже гарна Ваша поезія!
Спасибі за пам'ять, Ганю! Це наші страшні сторінки, про які не можна забувати.
А мене про біду попередив сон (зараз саме пишу про нього. Ви ж знаєте, як тепер мене шукати?) Вранці розказала на роботі, особливої уваги ніхто не звернув, а була у нас відома журналістка, вона похитала головою й каже: «Вещий сон! Ой, девочки, если то, что мне сказали,– правда,то беда у нас –страшная!»
Але не сказала, що саме. Лише через день у знайомого лікаря взнала, його туди возили. Ні преса, ні радіо й слова не промовили, що таке лихо сталося, щоб травневу демонстрацію не зірвати. Ось, як про наз «дбають».
Спасибо, Аня!
В тему: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=661398
Чем дальше от нас эта дата, тем больше осознаешь, что рано нам еще атомные дубинки в руки брать - как видим, - до беды недалеко.
Спасибо за Память!
С ув., Г.Д.
Так, Ганночко. Керiвники-п****аси тодi мовчали. Нiхто правду не говорив. Вiльної преси тод ще не було, Iнтернету - й поготiв. Люди продовжували жити й працювати, не пiдозрюючи, що перебували у небезпечнiй зонi.