Я натикаюся на себе, як на лезо,
на самосумніву заточені ножі,
за гостроперими птахами стежу,
не знаючи: вони думки мої
А день ніяк не переходить в вечір,
і я розкиданий на тисячу дрібниць,
мов пазл чудний, і зачинились речі
від мене в тисячі своїх в’язниць
Але здіймаючи фатальний спротив,
між порожнечі справжню і живу
тебе відшукую, осліплений, на дотик,
немов заховану у тріщинах траву
І все одно, що навкруги пустеля,
що відчай все заковтує в пісок,
лоскочеш пальцями вуста мої, морелі,
і залишаєш родимковий ланцюжок
За ним я йду губами в інший вимір,
де новий ключник, новий я вже жде,
і речі туркотом стрічають голубиним,
і суперечності стискаються в одне
З тобою я, мов за дверима Бога,
і лезо стрічкою розплавлене пливе,
бо вже тепер не маю більше змоги
себе поранити, бо згадую тебе
19.04.2016
Кохання змушує забувати усі сумніви, залишати позаду всі болі, викидаючи ступлені леза… Воно просить лише насолоджуватись кожною миттю з коханою людиною
Як завжди, вражаючий вірш!!!
