Ще недавно всі кімнати дому пахли тобою...
два роки пройшло, а я досі кажу недавно.
Все як завжди на своїх міцях ,навіть я. Як завжди на нашому дивані в вітальні читаю
книгу. Та скоріш за все це не можна назвати читанням, я продивляюсь кожне слово і не бачу жодного сенсу. Проста імітація.
Коли я нібито читаю, кожних 2-3 хвилини я дивлюсь на ручку дверей, закриваю на секунду очі, і ось ти стоїш на порозі.
Відкриваю, і ось тебе нема. Я досі не знаю, що з тобою ? Чому ти пішла? Жодних пояснень . Мабуть я був таким нікчемою, що про своє рішення піти ти навіть не хотіла говорити. Пішла залишивши тільки
сувмісні фото, і купу приємних спогадів, ну хіба ж ти не диво?
Мені б давно пора забути про тебе і жити
далі, а в мене не виходить: бо я досі тобі вірний . Отже або я на всю голову закоханий в тебе або просто ідіот.
Цих два варіанти так переплились, що я вже й не знаю котрий з них правда.
Можливо тебе викрали? Так, але ти встигла зібрати свої речі. Якби ти тільки знала скільки причин за два роки назбиралось в моїй голові.
І я усвідомлюю, що це - гора мусору . Наші стосунки це- зруйнований будинок . Ти вже мабуть новий збудувала з іншим чоловіком, а я ходжу по розвалинах цього і запитую себе, чому ж він розвалився ?
Хоча життя непердбачуване і осуджувати людей за їх вчинки не знаючи істинної правди не коректно якщо ці люди справді вам дорогі. Аж через два роки в книзі одній яку ти так і не дочитала я знайшов листа. Ти мабуть думала ,що я швидше його знайду ,але знайшов я його лиш тепер.
Скажу чесно ні одна моя теорія на рахунок того чому ти пішла? Не була правильною. Зміст листа мене вразив :" Пробач що йду від тебе ось так не попрощавшись , але так буде краще . В мене не з*явився інший ти єдиний кого я кохаю, вір мені будь-ласка.
Я вирішила присвятити життя своє Богові і стати монахинею . Тебе це здивує скоріш за все, бо ти ніколи не бачив щоб я принаймні молилась . Та це правда . Вибач мене , не тримай зла . І не шукай,
постарайся мене відпустити...".
Я відписав тобі хоча ти мабуть ніколи це не прочитаєш...прощавай.
