До справжнього – не кожен доросте.
Зачахне, чи заглушать бур’янами…
Твоє кохання – Соняхом цвіте,
Та відстань незборима – поміж нами.
Такий яскравий, щедрий дивоцвіт
Під небом синім променисто сяє.
Я ж в темноті з’являюся на світ,
Коли цілющих променів немає.
Стелюся я, Берізка польова,
Волошками милуюся у лузі,
Тонке стебельце маю, як трава,
Спираюся на родичів, та друзів.
Коханням щедро можу зацвісти,
Коли тепло, і дощ, і досить сили.
Та як до тебе сяйвом дорости,
Якщо ти хочеш вільним бути, милий?
от по-жіночому, і по слову, і по душі, і по характеру, і по настрою! і що, бувають вони, трапляються, ці причіпливі польві берізки, щоб такі вірні та наполегливі, готові окутати і прирости? - бо в природі-матінці - вони саме такі, заведеться у дворі - не виведеш, не вигониш.
а про вірш: так, це справді поезія. досконало.
(і про себе: жалю повні груди - не мені послання, а стільки лірики і тепла!)
Ірина Лівобережна відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00