Я серед трав втрачаю слух і голос,
Бо їх нектар мене умить п'янить.
А сліз - нема, і тільки ґрунту вдосталь
І сонячна, осяяна блакить.
Я серед днів приречених до страти
Останній подих літечка ловлю.
Осіння свита одягається у шати
Уже, уже! На спрагнену траву
Впаде листок, застелиться доріжка
Під ноги вересневого гінця.
Серпневих днів і так вхопили з лишком
Тендітних верб й берізочок гілля.
Лиш дуб один, міцний і гордий витязь,
Не схилиться під шквалами вітрів.
Спокійний з ним і чистий древній Світязь,
Як десь над ним - пташок прощальний стрій
Летить кудись, і сумно щось курличе,
Про тих, що вже не стануть на крило.
А з ними й я взлітаю вище, вище,
Ще літнє відчуваючи тепло.
Але ж вона, туманами залита,
Іде до нас, і не спинити, ні,
Цієї Осені. Вона - несамовита
Й така тендітна на оцьому тлі
Із трав і днів, дубів і сонця... Фарби
Взяла до рук і пише щось своє.
І кожен рух стає безцінним скарбом,
Що Осінь ця для мене віддає.
