Мені відчай думки гортає кволо
І глузд тріщить по швах надбитим склом…
Тож все в житті стається випадково!
Але ж не тінь, що в’ється над чолом.
Крізь сон щораз вона шепоче слизько.
І я прогнала би її. Мабуть…
Але ж її рука до серця близько,
І замість крові в ній – грімуча ртуть.
Я не зізнаюсь, що її почула:
Майнувшим звуком, трепетом чуттів…
До біса запобіжник, коли дула
На мене дивляться з усіх кутів!
Кришу себе, ламаю на шматочки,
Та знову не складаюся в одне.
Ровесниці десь грають в «мати-дочки»,
І дивно так, бо то мені – чудне.
І я би закричала, та безсила,
Як страх приходить тінню уночі…
Про злочин, що вчинивсь колись над тілом,
Мовчи тепер. Мовчи! Мовчи? Мовчи…
