Була середина двадцять першого століття. Все швидко мінялося. Світ електроніки перекреслював слово, книгу, занепадали бібліотеки, стояли напівпустими книгарні. Продавалося все, починаючи від орденів, старих велосипедів, окремих деталей до всіх видів наземного, повітряного, водного транспорту, до металошукачів, старого посуду СРСР-го виробу, всього, що тільки було потрібно пересічній людині. Швидко росла і узаконювалася трансплантологія. Один на одному з’являлись секондхенди. Надзвичайно дорого цінувалося людське волосся. Майже на кожній зупинці була реклама про приймання до перукарень натурального жіночого волосся. Наразі продавалося все, придбати можна було все, були б тільки гроші…
Яна, струнка вродлива дівчина, поставивши рюкзак на холодну, вогку після рясного квітневого дощу лавку, стояла біля рекламної дошки, що сонно визирала з- під скла півсотнею оголошень, поданих різнокольоровим суцвіттям, що мимоволі притягували до себе своєю яскравістю простих перехожих.
Читала, дивилась і пристрасно вдумувалась в кожне слово, фразу, речення.
Що їй продати, щоб отриманим пристойні гроші на навчання, адже вчитися хотілось, здібності й натхнення лежали до медицини, та занадто дороге було навчання, не вистачало одного – грошей. Яна ходила до 11-А класу, гарно навчалась, була старанною, вимогливою до себе, до своїх знань, до всього, що її оточувало, починаючи від друзів, яких вона просила навчатися, на що їй казали, що в цьому сторіччі можна купити і привласнити все, починаючи від диплому і закінчуючи справжньою ділянкою на місяці, на що вона відповідала: «А душу і розум не можна купити», - та однокласники і друзі, посміхаючись, відповідали, що, мовляв, можна і це. Дехто з школярів притримувався її думки, та, на жаль, таких учнів було мало…
- Де ти живеш, принцесо, - завжди повторював Сашко Дем’янов, - я от захочу, і буде в мене прізвище – Менделєєв, а ти говориш - душа.
- Навіть друзів можна купити? - колись запитала в нього Яна.
- Так, - гордо відказав той, – подивись, весь крутяк, то тільки багатенькі, а ми з тобою – простофілі.
Дівчину це дуже ображало, але вона приймала правду, такою, як вона є. І ця правда полягала в єдиному на той час слові – гроші, бабло, капуста, як висловлювалась сучасна молодь, хизуючись один перед одним модними телефонами, смартфонами, ноутбуками, планшетами, одягом і ще різними речами, всім, окрім розуму. В даний час це не цікавило нікого, хіба що самих науковців (які теж купувалися і продавалися за ті ж самі гроші). Модною була тенденція виходити заміж за набагато старшого від себе самодостатнього чоловіка, щоб досягти успіху і «поваги» у суспільстві і щасливого, гарного життя для своїх нащадків.
«Так, - проговорила сама про себе Яна. - Я дещо маю». На сонці виблискувала чорним сяйвом довга, товста, старанно заплетена коса. Скільки ж з нею було мороки, та і не милувався ніхто. «Не той час, не модно», - казали її подружки. «Зараз це відстій, - завжди казала однокласниця Свєтка, що сиділа з Яною за однією партою. - Подивись на себе, носиш косу до поясу, то вдягни ще на себе кирпату спідницю до колін, бідна Настя». З сумом, болючим жалем і тривогою Яна погладила свою чорну блискучу косу, хутко зірвала оголошення і пішла за вказаною адресою: Гоголя 550. Вона мляво йшла, намагаючись не думати, що буде через деякий час, годину, хвилину. Підійшовши до звичайної дев’ятиповерхівки, дівчина зупинилась, ще раз глянувши на адресу, так, так Гоголя 550. І тут вона побачила на першому поверсі добудовану територію зі скляними дверима і таким же самим яскравим, виїдаючим очі оголошенням: «Купуємо якісне, природне волосся. Дорого!» Яна піднялась високими сходами, миттєво відкрила двері, рвучко увійшла і разом з нею ніби зайшла весна: гарна, з білими пелюстками солодких абрикос, що сяяли на чорних густих косах Яни.
- Доброго дня, - посміхнулась молода особа на вході, - проходьте, будь ласка, ось сюди. І вона показала на широке червоне крісло, що стояло навпроти розкішного в повний зріст дзеркала, обрамленого по кінцях позолотою.
- В нас, на разі, поки що черги немає.
- Але я тільки запитати.
- Слухаю Вас, рада буду допомогти.
- Скільки приблизно буде коштувати моє волосся?
- Достовірну ціну я, на жаль, Вам сказати не можу, бо волосся зважується.
Вона лагідно доторкнулась до коси, піднявши її і опустивши, мовила:
- Півтори тисячі доларів це точно, занадто вона у Вас тяжка і довга, я таких, чесно кажучи, давно не бачила. І, головне, вони у Вас натуральні, аж блищать на сонці, немов у далекому минулому в українських дівчат. Ну то що, починаємо?
- Ні, я тільки спитати, - у відсіч мовила Яна.
- Потрібно ще походити по перукарнях, прицінитися, і з батьками поговорити, - посміхаючись, промовила дівчина. «Тепер хоча б медсестрою я точно стану», - з твердою впевненістю думала про себе Яна.
Яна, стомлено обходивши ще декілька перукарень, дійшла висновку, що найдорожче було саме в першій. Ввечері Яна вирішила поділитися зі своїми планами з батьками, що вони на те скажуть, чи підтримають її ідею чи ні…
День спливав в обіймах сонця і першого весняного тепла, хороше було на дворі, та й на душі заграла весна…Молода сім’я, зібравшись ввечері за столом в звичайному гуртожитку, жваво вечеряла. Мати, Любов Петрівна, запитувала чоловіка, Миколу Петровича, чи підсипати йому супу, чи докласти м’яса, на що він, насупившись, відповідав:
- Дітей запитай краще, чи вони наїлись.
Малий Максим, якому було шість років, все йорзав на стільці, возячи іграшкою по столу, та батьківський погляд йому сказав – «все». Хлопчик швидко поклав машинку на худі дитячі колінця і продовжував сьорбати теплий суп.
- Тату, - звернулася Яна до батька, - я знаю, де взяти кошти на навчання.
- І де ж?
- Я продам свою косу, і того вистачить, напевно, для медколеджу.
Батько здивовано глянув на дочку.
- А не жаль?
- Косу? Та ні, нова виросте, поки здобуду освіту, - і Яна посміхнулася, щоб батьки не хвилювались.
- І що пропонують?
- Півтори тисячі доларів.
- Що? Ти де це такі ціни вигадала?
- Тату, не кричи, підемо разом, бо я сама і не наважилась, як ти бачиш.
- Добре, що не наважилась, бо з такими грішми… та не дай боже, ще щось би трапилось. Любов Петрівна притулила долонями вуста…
- Добре, - сказав батько, - на вихідних підемо, побачимо, що там і як.
- І не кричи по всьому гуртожитку, в кімнаті треба було казати.
- Та годі, тату, тут же нікого немає.
- Нікого, - мовив батько. - Тут завжди хтось є, це ж кухня.
Яна не могла дочекатися вихідних, вона вже давно переборола в собі страх втрати свої гарної коси. Їй швидше потрібно було вирішити нагальне питання, бо іспити вже розпочались, і якщо, дай боже, вона своїми силами все здасть, то потрібно буде платити за навчання. І що тоді робити, адже грошей нема?
Вона навіть подумала, де будуть знаходитися гроші. «Ні в якому разі не в гуртожитку, - думала про себе дівчина. - Адже люди всі тут небагаті, і трапитися може, що завгодно, краще покласти в банк під дивіденти, і прибуток буде і надійно».
Отож настала гарна квітнева субота. Зранку сім’я пішла провідати бабусю Тетяну Григорівну – батькову матір, бо жила вона вже сама. Дідусь помер рік назад, і тепер бувша вчителька читала на самоті улюблені книги, в’язала теплі речі для своєї невеличкої родини. Семидесятип’ятилітню жінку поважали діти, онуки, невістка, любили і цінували її всі, бо вона була розумною, надзвичайно доброю людиною, безкорисливою, що в нас час дуже рідко трапляється. Невістка напекла доброї здоби та й принесли почастувати стареньку. І яка ж то вона була рада, цілуючи онуків, обіймаючи невістку і сина, а наприкінець мовила:
- Дітки, я там потроху з пенсії відкладала, щоб Яночці на навчання було, візьміть, мої хороші. І простягнула вчетверо згорнутий білий конверт сину:
- На, візьми, Миколо, це для Яни.
- Бабусю, ми все покладемо поки що під дивіденди. Чи не так, тату?
- І яка ж ти в мене розумна!
- Можливо і так.
- А що то воно таке дивіденд? – запитала бабуся Тетяна Григорівна.
- А то коли кладеш одну суму, а забираєш більшу, - доступно пояснила онучка.
- А не обдурять? – стурбовано перепитала бабуся.
- Та ні, в моїх однокласників батьки так роблять, перевірено, - хутко відповіла Яна.
- Ну, той добре, Яночко, за місяць-два щось і добавиться, чи не так?
- Так, бабусю, так. Дякую тобі за турботу, - і Яна лагідно поцілувала бабусю в чоло.
- А як це Ви, бабусю, назбирали? Вам же й за квартиру заплатить і на прожиття потрібно.
- А що, моя ясочко, мені треба, куплю булочку, ви картопельки принесете, чайок з маслом та булочкою поп’ю та й все. Одягу вистачає, що мені треба, це у вас все життя попереду, а в мене вже… та й замовчала.
- Ну, що Ви, бабусю, я ще заміж не вийшла, а Ви… - розчервонівшись і посміхаючись жартувала дівчина, - не кажіть більше такого.
- Ну, все, мамо, ми будемо йти, бо час.
- Максиме! – покликав батько сина, який дивився мультфільми, не звертаючи уваги на дорослих, в яких завжди були якісь невідкладні справи. Максим чи то не чув, чи не хотів чути, батько наполегливо повторив:
- Ти що до дивана прилип, чи що?
Хлопчик, підстрибуючи, підбіг до батька.
- Що, вже йдемо? А як же мультфільми? Я ще не додивився.
- Вдома додивишся. Цілуй бабусю, і гайда.
Попрощавшись з бабусею, сім’я линула до перукарні, про яку розповіла напередодні Яна.
– То, може, обійдемо ще деякі, – запропонував батько дружині і доньці.
– Тату, я обходила всі! – обурливо запротестувала Яна.
– А зі мною не обходила, – промовив спокійно батько.
Обійшовши з десяток перукарень, батько, нарешті, погодився з донькою, і всі четверо пішли до вже знайомої для Яни перукарні.
– І в кого ти така розумна вдалася? – звернувся лагідно батько до дочки.
– В тебе, тату, в тебе…
Родина підіймалась високими сходами до будівлі, облаштованої на першому поверсі, з чистими блискучими прозорими дверима, на яких були зображені вродливі леді з модними зачісками, та ще й назва солодко притягувала звичайних перехожих з вулиці – «Полуниці спокусливого раю». Максимко наспівував пісеньку про весну, яку вони щойно вивчили в дитячому садочку, Любов Петрівна весь ранок чомусь була сумна і мовчазна, лише Яна з батьком, як завше, щось вирішували і планували. Увійшовши до перукарні, Яна знову зустріла знайому їй дівчину, яка доброзичливо посміхнулася і промовила:
– Ну що, надумали? Все буде добре, проходьте, будь ласка.
Яна рішуче сіла у велике червоне шкіряне крісло, дівчина-перукар (на бейджику якої було написанo: Людмила Володимирівна) підійшла і запитала:
– Вам просто відрізати Ваше розкішне руно чи будемо зачіску робити?
– Просто відріжте по плечі рівненько, і цього буде достатньо.
Довга чорна коса впала на підлогу, в руках блиснули ножиці. Мить, хвилина – і все, але Яна не засмутилася, вона твердо для себе знала – це гроші для навчання. Вона заплющила очі, та коли відкрила, побачила себе такою ж вродливою, як і раніше, із пишним волоссям по плечі, які веселились в теплих промінчиках сонячного світла.
Згодом і забулося і про довгу чорняву косу, і про хвилювання, які підсвідомо мучили дівчину. Але Яні в житті так почало фортунить, що вона і сама не могла зрозуміти, як ці дива стаються. То в лотерею кругленьку суму виграє, то здачу в її сторону передають, яку вона завше повертала, бо знала, що таке скрута, і хлопці багаті почали залицятися, незважаючи на те, що вона просто вдягалась, скромно поводилась, що рахувалось не модно, та й взагалі, раніше такого не було. Наразі Яна завершувала навчання на третьому курсі медицинського коледжу і думала про працевлаштування. Та один з викладачів запропонував їй безкоштовне навчання у вузі, на лікаря офтальмолога, так як у Яни були і здібності, і наполегливість, і світлий розум. Це була найзаповітніша мрія дівчини, і вона могла отак швидко здійснитись… Яна ж нею марила скільки років, а тут на тобі, щастя саме в руки лине, мов птах у небо…
– То все твоя коса, – торочила мати, – видно самодостатня людина в неї хазяйка, ось і тобі щастить.
– Можливо, – погоджувалась дівчина, – я раніше в дива не вірила, а тепер – доведеться повірити. Адже, що не задумаю – все збувається, в мене, немов в птаха крила – вільні і легкі.
– Не вірила вона, то ж мати більше за тебе знає. Я боялася того, – продовжувала мати, – аби хто хворий не купив твоєї гарної коси, а то знаєш, онкохворі, вони ж втрачають своє волосся через хіміотерапію, потрібен парик, то і маєш ні з сього ні з того проблеми.
– Але ж, мамо, моє ж волосся занадто коштовне, його могла купити тільки багата людина, і напевно, щаслива, як і я тепер.
– А ти гадаєш багаті не хворіють.
Яна замислилась. «Напевно, мені пощастило», – подумала Яна, прикусивши палаючі червоні вуста.
ID:
651049
Рубрика: Проза
дата надходження: 12.03.2016 18:32:56
© дата внесення змiн: 16.04.2016 18:03:23
автор: Людочек
Вкажіть причину вашої скарги
|
