В думках я часто, наодинці,
Пригадую минулі дні,
Коли в бабусиній хатинці
Було так хороше мені.
А за вікном чи сніг, чи злива,
А в хаті затишок, тепло.
Я по-дитячому щаслива,
Від того,що колись було...
Снують в руках бабусі спиці,
Сніжок кружляє за вікном,
В печі печуться паляниці
І пиріжки із гарбузом.
Я пам'ятаю всі розмови,
Такі душевні почуття,
Прохала я бабусю знову
Розповісти про все життя...
Коли вона, іще дитина,
Чужих вже нянчила дітей,
Босоніж, в ситцевій хустині,
Йшла на город, пасла гусей.
І прокидалась на світанні,
Носила воду, двір мела,
Не мала часу на навчання,
Дитинство в наймах провела...
Батьків своїх не пам'ятала,
З рідні залишилась сестра.
Вона і заміж віддавала
В сімнадцять років за Петра.
Хоч пощастило їй у шлюбі,
Хороший, щирий чоловік,
Хазяїн добрий, серцю любий
І Богом даний їй навік.
Побудували собі хату,
Навколо сад і квітничок,
Уміли добре працювати,
Ростили гарних діточок...
В страшний, голодний тридцять третій
До хати завітав "отряд" ,
В печі знайшли казан із дертю,
Повигрібали все підряд...
В кривавих променях світанок,
У чорнім савані земля...
Що дати діткам на сніданок,
Чим годувати немовля?
Кричала, плакала: " мій синку,
Ковтни хоч крапельку води..."
Всю ніч проплакала дитинка,
На ранок стихла назавжди...
Косили голод і хвороби,
В гарячці донечка лежить...
І п'ятирічну Віру в гробик
Не віддавала положить...
Пережили страшенні роки,
(Мій батько все це пам'ятав) ,
Всі думали, настане спокій,
Та сорок перший вже чекав...
Війна, як чорний крук, ввірвалась,
На фронт пішов її Петро,
Вже як могла,перебивалась,
Бо троє діток вже було...
Вона молила Матір Божу,
Щоб захистила у боях,
Щоб уцілів від куль ворожих,
Відвоював на всіх фронтах.
А в переможнім сорок п'ятім,
Вже бігла за село, на шлях,
Зустріла рідного солдата
Вже при медалях, орденах...
(далі буде...)
Сумний, але так гарно викладений вірш, Любо! Прочитавши його, немов прочитала і про свою бабусеньку. Вона теж малою так важко працювала, як і твоя. Теж працювала у наймах, нянчила дітей і вела господарство, поки батьки дитини важко працювали у полі. Теж пережила всі революції, голодомори, війни. І вижила завдяки тому, що вміла шити, хоч ніхто її цьому не навчав. За горсточку пшениці, або кукурудзи, приходилось пошити сукню, або щось інше. Отака тоді була ціна праці. Освіти не було ніякої. Віддавали у початкову школу тоді лише хлопчиків. Точно так же вийшла рано заміж. Чоловік загинув під Москвою (було кинуто багато людей, як гарматне м'ясо). Старший син помер від дифтерії під час війни. Як вижила моя мама і її сестра, взагалі не відомо. Бабуся розповідала, що годувати було нічим, а діти і не просили їсти. Зимою хату нічим було топити і тому бабуся зашивала дівчаток у лахміття, щоб просто не замерзли. А в тому лахмітті заводилось повно вошей. Це тільки малесенька частинка тих жахів, які прийшлося їй пережити. І не лише їй. Так жили багато людей. І все це завдяки Радянській владі з її виродками. Вони жили непогано. Дякую тобі, Любо за вірш. Прочитала також і його продовження.
Дуже вдячна тобі Ларисо, що зацікавилася моїми творами. Хочеться, що б нашим нащадкам була збережена правдива історія нашої родини, правда про страшне радянське минуле.Хто б як не переписував історію, але правда одна!
Ви написали не просто вірша, Ви написали Історію України. Так треба викладати Історію України у школі дітям:не дати-цифри, імена лідерів,а Шлях Народу до Бога через горе та біль.Вклоняюся.
LubovShemet відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую, Вам, Валентино, за Вашу оцінку, за Ваше розуміння, аж сльози навернулися, що Ви, як і я, бачите історію нашого украінського народу не з переписаних ( в угоду різним політичним силам) підручникам історіі, а з реального життя і долі кожноі людини, родини і цілих поколінь. Я дуже добре знаю історію свого роду, ми нащадки козацького роду, споконвіку жили на своій запорізькій землі, берегли священі традиціі украінськоі культури. Скільки мали переслідувань за віру в Бога, за бажання бути господарями на своій землі, за рідну мову, за прагнення бути незалежними. У мене цілий сімейний архів, старі документи, фотографіі, листи, записи спогадів - вся історія нашого багатостраждального народу. Багато моіх знайомих не поділяють моіх поглядів, хоча я нікому іх не нав'язую. Бо в основному, це люди- перекотиполе, нащадки тих, хто заселяв наші територіі після революціі, колективізаціі, голодомору, війни... Вдячна, що вислухали мене. Кожен день молюся, щоб згинули наші вороги і нарешті, нашим дітям і онукам усміхнулась доля!!!
Дякую Вам! Скільки винесли наші бабусі, але якими добрими вони залишались...
LubovShemet відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Моя бабуся була набожною людиною, за що не раз мій батько, будучи комуністом, ( посада зобов'язувала) одержував від парторга наганяі, що не може переконати своіх батьків. Але батько сам був віруючим, з партіі вийшов ще до іі розпаду...