Як у тумані даленіє пам’ять
оазою німого дежавю.
Чи не тому і досі сльози кануть,
що іноді не радує, а ранить
усе, чим дорожу я і живу?
І ні на що уже не претендую
і маю те, що явно заслужив.
А як і ні – допишу, домалюю,
аби герой мій жив і не тужив
із лірою моєю одесную.
І поки, Боже, Ти іще єси,
іду я од лукавого у люди
десятою дорогою усюди,
де є ще відображення краси,
яка мені поезією буде.
І поки ще скрипить перо моє,
і на порозі в інше житіє
зоря ранкова п’є у травах роси,
я бачу за коловоротом днів
усі дороги пройдених років,
жнива, отави і мої покоси.
так за ними знову мають бути, неодмінно мають! - і паростки весни, і покоси, і отави почуттів наших, справ наших ще незавершених, і нових, у надії на новий день і нові почуття. і нехай життя триває!
тим більше, коли його тримають такі вправні руки, мудре серце і видючі очі
I.Teрен відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую Вам за змістовний коментар і сердечний відгук.
Вірш Ваш має глибокий філософський зміст, насичений почуттям любові до життя, до людей і поезії.
...поки ще скрипить перо моє,
і на порозі в інше житіє
зоря ранкова п’є у травах роси,
я бачу за коловоротом днів
усі дороги пройдених років,
жнива, отави і мої покоси.
Здається, краще не скажеш.
I.Teрен відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Якщо хоч інколи не проявляти себе таким чином, то все інше, що б ми не писали, втрачає сенс.