Частина І. Софійка
Марина бігла вузькою стежиною попід мішаним лісом, несучи під руками козлика-іграшку, на якій діти гойдаються вперед-назад, уявляючи себе на певній тваринці, ніби на живій істоті зверху. Слизький втоптаний сніг блищав на сонці і немов хотів її скинути в прірву городів, які простягалися попід лісом, і лише тоненька смугаста стежечка відділяла людський простір від таїнства дикої природи, яку оберігав сосновий ліс. Сосни були розташовані полуcерпанком, старанно прибрані зимою в білі новорічні плаття, та в самій гущавині лісу жили міцні дуби-старожили, красуні-калини, на гронах яких лежав пухкий сніг, яскраво переливаючись на сонці вдень, липи медоносні, які зараз лиш замріяно спали в чарівних зимових снах, акація біла, рожева – навесні, а наразі в хуртовині, дикі високі заспані дерева… Подекуди виднілись берізки білокорі, на верхів’ї гір примружено гойдавсь бузок, все зливалося в одноманітність, назва якої перепліталась з одним-єдиним словом – зима, яка повністю вступила в свої законні права, окутавши своїми скарбами гарне українське село Вербівку. Марина вже спускалася з високої гори вниз по стежині, що петляла зліва на право, затамовуючи подих і прискорюючи ходу. «Скоро я її побачу», - думала Марина, спускаючись між зелено-білого узлісся до хати. Ось вже перед нею височіла біла хата з великими вікнами, в які неможливо було навіть заглянути, бо вікна були вище її зросту, і тільки здалеку було видно, що в хаті хтось є.
То поралась свекруха біля печі, а Софійка, донька Марини, сиділа за столом з великою ложкою в руках і гралася нею, возячи, як весло, по столі.
- Здрастуйте, мамо, - вбігла до хати Марина.
- Доброго дня, роздягайся, сідай, ми якраз сідаємо обідати, доню.
Марина підбігла до свекрухи, міцно обняла її своїми холодними руками і сонячно запитала:
- Ну, як Ви тут? Софійко, йди до мами.
Прилинула Марина до дитини в палких поцілунках, вона цілувала її пухкенькі щічки, маленький носик, пальчики і плакала, тихо промовляючи:
- Я так за тобою скучила, так хотіла швидше тебе побачить. Ось дивись мама конячку привезла, будеш гойдатися? Мамо, дивіться, який козлик!
Ганна Іванівна глянула на качалку-козлика для дитини і здивовано хлопнула в долоні:
- Дійсно гарний! Яскравий рожево-червоний козлик, якраз для нашої дівчинки, буде чим діда забавляти!
В хату увійшов чоловік років п’ятидесяти п’яти, худорлявий, з добрими зеленими очима, і одразу посміхнувся:
- Здорова була, Марино, неждано, неждано, а чого сама, Олексій на роботі?
- Так. Він завтра приїде, а я так засумувала за Софією і Вами, що вирішила не втрачати день та й приїхала сьогодні.
- От і молодець, непосида, давай сідай до столу, мати борщу наварила, будемо снідати.
Ганна Іванівна взяла рогача і почала діставати великого чавуна, з якого на всю хату запах український червоний борщ. Марина сиділа біля вікна з Софією на руках, свекор навпроти, свекруха поруч. Сім’я снідала. За вікном злісно мела хурделиця, немов сердилася, що її не пускають до хати, вона і стукала у вікна розпорошеним снігом-вітром, і цілувала вікна січневим морозом, що застигав прозорим візерунком на холодному склі. В просторій залі сяяла в святковій мішурі, скляних іграшках і в різнокольорових гірляндах ялинка…
- Розкажіть, як Ви тут? Софійка слухається?
- О! Слухається, - мовив батько. - Робить, що хоче, для неї немає слова «не можна», мати її все дозволяє. Ото виверне весь попіл під грубою і вовтузиться в ньому.
Я кажу:
- Що ти робиш?
А мати :
- Не мішай дитині, не чіпай, хай грається.
Марина засміялася і строго показала Софійці пальчиком:
- Не можна, зрозуміла. Треба слухатися.
Дівчинка здивовано на неї подивилася.
А батько далі в образі мовив :
- Ткне пальцем на портрети, що висять на стіні і кричить – я хочу! Ото мати лізе і знімає, і дивляться тоді разом. Чого їх знімати, - сердився Василь Семенович, - ну поплаче дитя та й заспокоїться. Ні, лізе Ганка, знімає.
- Та досить вже, Васю, жалітися, - заперечила йому Ганна Іванівна. - Ти краще, доню, розкажи, як там у Вас, чи все добре?
- Мамо, все добре, все гаразд. А як Ви встигаєте і на роботі, і за дитиною наглядати?
- Та встигаємо: то я дивлюсь, то батько, то сусіди Онопрієнки підміняють, як треба. Ранком біжу о четвертій на ферму, на ранішню дойку, а дід вдома з Софійкою, а коли назад о восьмій повертаюся, то Василь на роботу виходить, а там Василь на обід з комори, а я – на роботу, а коли, що як не вийде, то з собою беру в колясці. Кочу коляску по проході, дою і казку розказую, так і долаємо путь з краю в край в двадцять п’ять корів. Нічого, мені легше, чим тобі, Марино, ти ж не візьмеш її з собою на завод, а я візьму, та ще й парним молоком напою. Так, діду?
- Так, то воно й так. І нам веселіше. Мати все життя хотіла дівчинку, в нас то хлопці, дай побавитися в старості, все добре, - мовив Василь Семенович, доїдаючи борщ. Він подякував Ганні Іванівні і пішов до прихожої на диван. Софійка зістрибнула з маминих рук і побігла за дідусем. Василь Семенович ввімкнув телевізор, Софійка забралася на диван і почала розглядати себе в люстерко, яке було вмонтоване в старовинний нерозкладний диван.
Так і жила дівчинка в дідуся з бабусею з рочку і до семи, аж доки в школи не йти. Були колись забрали її батьки та віддали до садку, та вихователька з сумом розповідала:
- Візьме ваша Соня стільчик, поставить біля дверей і сидить на ньому цілий день, ми її звемо до діток гратися, а вона не хоче, тільки сидить і каже: « Я маму жду». Отак походила Софійка з місяць до садочка, а потім приїхали на «Москвичі» дідусь з бабусею з села та й забрали знов онучку до себе, та на цей раз надовго…
А в родині незабаром з’явився ще хлопчик, от поділилася сім’я на дві половинки: Софійка – то дідова і бабусина, Дениско – татовий і маминий. Софія немов вкоренилася в село, серцем приросла до дідуся і бабусі, їй було в них так хороше, як ніколи в подальшому житті. Було пасе корову, бичка, теличку, баранців, кіз із дідусем, і співає, і ходить рівчаками по каламутній теплій воді, і залазить на стару коренасту вербу, і звідти споглядає безмежну широчінь полів, і білі хмарини, що безтурботно пливуть по блакитному небі, і лелек, що вільно літають над сільськими просторами її рідного села Вербівки . А дідусь сидить на стільчику читає, а Софійка з полів та з чужих городів худобу виганяє, дідусь її глядить, а вона допомагає, по-дитячому, але старанно. А серед поля розкинувся велетенський ліс, в якому ще пращури випасали худобу, збирали гриби, сухий хмиз. А в лісі весною: акація білими гронами в повітрі звисає, то батько її посадив (переймав дар від дідуся-бджоляра і насадив по всьому лісі і рожевої, і білої, і біло-рожевої), трава висока, густа, було біжиш скот завертати і падаєш, немов в перину з лебединого пуху. В червні – весь ліс встелений суницями, ходиш, збираєш, ще й бабусі в пригоршні додому принесеш, і звіробою повен ліс, і безсмертника, і чистотіла, й материнка перепліталась довгим корінням в травах, і маленька пухнаста сон трава. Ліс – безмежне царство природи, в якому дівчинка проводила свої найкращі дитячі роки, одягаючи восени – вінок з калини, а навесні – вінок з кульбабки. І все це повторювалося з року в рік в лісовій неосяжності і лугових травах, коли дідусь брав дівчинку з собою на луг, на сінокіс: дідусь косить, а дівча гуляє, заглядаючи в старовинні дупла дрімучих дерев, спостерігаючи за метеликами, мурахами, які будували старанно свої будиночки, жуками-навозниками, які бігали туди-сюди і швидко залазили в свої земляні нірки. Вона спостерігала за всім живим, і все це зображувала на своїх гарних картинах, віддзеркалених в щасті, радості, дитячій безтурботності, яка світилася немов промінчик в обіймах своїх найкращих в світі людей – дідуся і бабусі. На все життя запам’ятала Софійка ліс: могучий, зелений і люблячий. Дідусь з бабусею ніколи ні в чому не відмовляли своїй улюблениці. Всі ці миті життя вона запам’ятала назавжди і берегла ці святі спогади далеко в душі, біля серця, яке завжди розривалось за ними. І коли вона була з ними поруч, і коли далеко – Софія була щаслива, що вони в неї є. Батьки приїздили на вихідні з Денисом. Дениско не любив залишатись в селі і плакав за мамою. Тож батьки з Денисом від’їздили до міста, а Софійка залишалася з дідусем і бабусею. Софія ніколи не хворіла, ніколи в селі не плакала, і мріяла, що й до школи буде ходити тут – вдома. Це був її дім, тут було її коріння, хата, в якій вона зростала, дідусь і бабуся, які нею жили, село, яке співало в її серці.
Та підходили роки школи, і її, семирічну дівчинку, забрали до міста. На вихідні молода сім’я знову приїздила провідати своїх батьків: мати - допомогти по господарству, батько – до своїх бджіл, без яких не міг жити. А в неділю, коли мали повертатися до міста, дівча ховалося в дворі, і її ніколи не могли знайти. Бабуся ходила по подвір’ю і голосно говорила:
- Софіє, виходь, ти нікуди не поїдеш, залишишся з нами.
Дівчинка вірила і виходила, а її забирали, немов у чужу сім’ю, в чуже місто, в чуже життя. Чомусь коли вона від’їздила, дідусь завжди плакав і просив:
- Не ображайте її!..
А вона завжди хотіла відкрити двері машини, вирватись, бігти назад, додому, та боялась батьків, що будуть сварити за такі неупереджені дії.
Почалась школа. Далеченько було ходити до школи. Мама поводила тижнів зо два, а далі сказала, що потрібно ходити самій, бо їй немає як, треба Дениска вдома глядіти, бо ж він маленький, і йому потрібно приділяти багато уваги. Важким навчання було для дівчинки, до школи вона йшла не підготовлена: читати, писати не вміла, рахувати теж. Бабуся з дідусем виховували, а займатися не було коли, весь час від світанку до пізнього вечора кипіла робота, обоє ще працювали, та і худоби повен двір…
Настала зима. Ото прийде дівча із школи і гайда до друзів, аж до вечора, доки не стемніє, бавиться, мати ніколи її не звала додому, не нагадувала, що треба готуватися до школи, а як тільки Софія поріг переступить, наб’є, налає її, посадить одну в кімнату і каже:
- Сиди і вчи!
А сім’я в іншій кімнаті: батько, мати, братик, дивляться телевізор, розмовляють, в них свої справи, і їм не до неї. А Софія вимкне світло і дивиться з вікна, як будується новий будинок. Взимку рано темніє, і о п’ятій вже темно, а будівничі ще працюють, «Камази» возять пісок, крани підіймають бетонні плити з великими вирізами для дверей або ж суцільні, всі однаково сірі, монотонні і надзвичайно великі. Все в темряві мерехтить в жовто-червоних кольорах від фар, величезні ліхтарі освітлюють все будівництво, яке кипить, вирує кожного дня, і мало-помалу звикаєш, до щоденного гулу, вбивання міцних бетонних стовпів в землю, на яких буде триматись будівля. Дівчинка спостерігала за людьми, які, мерзнучи, стійко виконували свою роботу, таку важку, але потрібну для всіх, бо кожній людині, потрібен дім, в якому вона буде жити, відпочивати, відчувати щасливе сімейне життя. А сніг мете, немов сивою злою мітлою, кому в обличчя, кому в спину, а мороз щипає за ніс, за щоки, за руки в робочих рукавицях, що невтомно працюють, не зважаючи на лютий мороз і зиму. Софії шкода будівничих, та мимоволі згадує вона «свою» хату, яка пахне глиною і теплом, коли в хаті затоплюється груба, піч, лежанка. Палахкотить червоний вогонь в грубі, а дідусь підкидає дровця, а жар посміхається тріскучими іскрами й просить: «Іще!» І йде дідусь і приносить з катраги чорного вугілля, і заспокоюється ненажерливий вогонь і відповідає: « Дякую». Дарує тепло аж до самого ранку. Ось про що на самоті думала першокласниця Софія, яку залишали одну вчить уроки, а вона мріяла, дивилась у вікно, малювала…
Раптом чує, хтось йде по довгому коридору до її кімнати, миттю відбігає од вікна, швидко вмикає світло, вчить.. Зайде мати до кімнати подивиться на дочку, а та сидить за Букварем: вірш вчить...
- Ну давай розповідай вірш, - бере мати до рук книжку, щоб перевірити, а дівчинка нічого не знає, ляпне її Марина Марківна по обличчі важкою рукою, що аж юшкою вмиється, кине книжку, і піде, сердячись, що в них росте така нездара. А кров застигне на обкладинці букваря, і ніхто її не витре, і нікому це не потрібно.
Не раз вчителька Ольга Володимирівна викликала Марину Марківну до школи і просила :
- Не бийте Софію, зірок вона в вас звісно ловити не буде, та вчиться зможе, не чіпайте її, в неї ж всі пальці сині, навіщо ж ви так?
- А що, - заперечувала Марина, - гуляє до півночі, а уроки вчити зась?
- Та це ж тільки перший клас, це ж ще маленькі діти, - пояснювала вчителька, - треба вміти і терпіти, чи як ви гадаєте, що тільки Софійка така? Майже всі діти такі в цьому віці, їм би ще в іграшки гратися, а їх змушують уроки вчити. Мало діток зібраних і відповідальних, даруйте дитині любов і знання одночасно, потрібно працювати разом із вчителем, із дитиною – і все буде добре.
Після останньої такої розмови Марина взагалі вирішила не чіпати Софію. «Хай вчиться, як хоче, їй же це потрібно, врешті-решт, а не мені, - обурливо думала про себе Марина, - буде ще мене вчити Ольга Володимирівна, як власних дітей виховувати». Ось так дівчинка і вчилась…Добре було, коли наставала п’ятниця. Вся сім’я збиралась на село, Софія брала ранець з уроками на понеділок і збиралась в найщасливішу для неї дорогу, таку рідну, гарну, між узліссями і річками, і біленькими хатинками в ряд, що бігли перед очима в заплутаній безкінечності до самого двору. А вона виглядала з вікна машини і мріяла, як скоро її обійме любляча бабуся і дідусь синичкою назве. Вона знову побачить височенні гори, вкриті сніговими обіймами, рівчаки, налиті водою, перетворені на суцільну ковзанку, і великий сосновий ліс, який поринув повністю в зимову сплячку. А доли полів, вкриті пухким білим покривалом, зігрівають озимину, що ховається під периною зими, щоб навесні милувати нас тонкими паростками пшениці. Сніг переливався на сонці іскрами суцвіть, що різали очі, віддзеркалювались тонким промінням на вікнах машини… «Мої луки і доли, мої ліси і гори, я знову їду до вас», - думала дівчинка, самотньо сидячи на задньому сидінні. Братика мама забирала до себе на руки, коли вони виїздили з міста, і аж до самих воріт сім’я так і їхала. Софійці ніхто не заважав, вона діставала простий олівець, альбом і так на ходу накидала ескіз, а потім вже вдома в селі за великим круглим дубовим столом домальовувала, фантазувала, виглядаючи з бабусиного вікна, на гори і доли найкращого і рідного для неї села – Вербівки.
Так і зростала дивовижна дівчинка в колючому батьківському вихованні і надзвичайно теплих і ласкавих обіймах дідуся і бабусі. Вони її настільки любили, що, коли вона мала їхати, дідусь плакав, а дитина ніби не розуміла ні тих образ, ні неправильної поведінки батьків. Вона просто жила п’ятницями, рахуючи дні з понеділка до п’ятниці, коли її родина буде їхати в її рідне село, в її дорогу, яка веде в неосяжне щастя, до любові, тепла і добра. Софія все малювала й малювала… Гори і доли, зеленість ставків і умите в них вербове гілля, стиглу малину в лісі, все, що бачила, все, що відчувала, все, чим жила дитяча душа: хату дідуся і бабусі, уквітчану весняним бузком і заспану в білому цвіті стару грушу, і високі осокори в садку, серед невеличких низеньких яблунь. Малювала жовті налиті осінню яблука, які вони збирали з бабусею, і від її картин немов пахло тими гарними яблуками і селом. Вона малювала, показуючи свій світ дідусеві, який лагідно гладив її по голові і промовляв:
- Як ти схожа на мою матір Єву (дідусь ріс при мачусі, мати померла, коли йому було дев’ять років).
Він завжди милувався онучкою, бо вона нагадувала йому найсвятіше в світі – матір: ті ж самі риси обличчя, та ж сама структура тіла, тільки голос… його він уже не пам`ятав.
Так і минали дитячі роки, переплетені любов’ю з однієї сторони і байдужістю з іншої. Софія бачила, як братику наймали репетиторів з англійської мови, з алгебри та геометрії, як платили вчителям долари, і як на неї навіть не звертали уваги, як вона щовечора бігала до однокласників за допомогою, якщо щось не знала, але то були її проблеми, батьків це ніби зовсім не хвилювало, чи о дев’ятій вечора прийде, чи о пів на десяту, її ніхто не шукав, за неї ніхто не хвилювався, вся увага приділялась лише її брату…
Коли Софія стала старшою, вона не раз чула розмову між дідусем, бабусею і її батьками, вони просили, щоб Софія жила в них – в селі, а батьки були проти.
- Мамо, ну що Ви таке кажете, - сердилася в відповідь Марина, - як ми будемо людям у вічі дивитись, що вони про нас подумають, тим паче в Олексія така гарна посада, ні, іще раз ні, давайте закриємо це питання – і все!
Софія марила художньою школою, просила матір «до батечка», щоб здали її на навчання, але мати їй навідріз відмовила :
- Ти хоч би свої уроки встигала вчити, малювати вона захотіла, з якого то дива, нездара!
Коли навчання в школі завершилось, Софія зібралася вступати на факультет декоративно-прикладного мистецтва Київського національного університету. Батько, Олексій Федорович, сказав, що вона іспити не здасть, але Софія подала документи, і, здавши перший екзамен на четвірку, прийшла поділитися з батьками, які тоді торгували на базарі всякою всячиною, привезеною з села, щоб підзаробити якусь копійку для сім’ї. Дівчина була така щаслива, сподівалась, що наразі її похвалять, що нарешті вона почує з вуст батьків гарні слова на свою адресу: «Молодець, так тримати, в тебе все вийде». Але вона помилилась. Чи то батько сказав, щоб не наврочить, чи як завжди, але вона почула в відповідь слова пригнічення і сорому:
- Ну що ж, наступна буде двійка.
- Не буде! – вперто відповіла Софія.
Через тиждень, здавши наступний іспит на четвірку, Софія прийшла додому і сказала батькам:
- В мене не вистачає одного балу, прохідний бал – десять, а я набрала – дев’ять.
- Добре, - відповів батько, - підеш на платне, я буду платити за навчання, не треба втрачати ще один рік, а то і те забудеш, що знала. Йди вчись!
За це дівчина була вдячна батькові все своє життя, та він того не знав. Батько відкрив для неї шлях до її незбагненної мрії – малювати, отримувати знання, малювати не тільки душею, а й і пензелем… Душу потрібно підкріплювати розумом, досвідом, практикою з улюбленої справи, товариством споріднених людей. Душа розкривається не від самотності (зрідка, буває, що й так), а від щастя, коли її розуміють, відчувають, люблять.
У Софії була ще одна заповітна мрія – довести батькам, що вона на щось здатна, щоб вони нею пишались, так як сином, щоб вони її любили,так, як його.
Частина ІІ. Протиріччя
Денис ріс хлопчиком на «славу». В нього було стільки іграшок, що їх складали у великі п’ятидесятикілограмові мішки від цукру і виносили на балкон, а потім вивозили в село. І знову купували нові іграшки. Батьки ж бо були не бідні, підприємці (але спочатку було дуже важко, працювати доводилось без вихідних, від світанку і до пізнього вечора та натомість у них всього було вдосталь: і їжі, і одягу, і всіляких дрібниць, без яких у буденному житті можна було б і обійтись). Марина часто було пригадувала і казала:
- А от як Софія росла, то в неї була одна лялька, жили ми тоді бідно, винаймали кімнату, які там іграшки…
Але ж у Софії було все, вона навіть ніколи не просила іграшок, малювала собі чи співала, якась в своєму світі, легка і спокійна. Мати дивувалася, які в неї були різні діти: Софії нічого не було потрібно, ні іграшок, ні музичного центру, ні комп`ютера, а Денису потрібно було все: від модного одягу до першокласної апаратури, і йому все це купувалося без жодних питань, без протиріч, якщо Денису потрібно, значить буде, от і все. Денис всім цікавився, він був весь «живий», натхненний, немов навколишній світ вдихав в нього вир радості, молодості, і він мчав стрімголов в цьому гарному квітучому житті. Діти жили в одній сім’ї, але Денис одягався краще, з Денисом об’їхали найкращі вузи міста, і він вступив до найдорожчого, який сам обрав, а Софія була десь на узбіччі, нею не цікавились, за неї ніколи не хвилювались, вона просто була – і все. Денис заполонив душу батька і матері, а Софія була «донькою» дідуся і бабусі, Марина неодноразово говорила Софії:
- Ти мене не любиш, ти ніби не моя, ти зла.
Але вона зізнавалася в чому була її помилка, і визнавала її, адже вона сама віддала дитину надовго до свекрів, і Софія «виросла там», полюбивши їхню мову, їхній світ, їхні душі.
Софія вчилася наполегливо, старанно, добре, без трійок, ніхто не міг би подумати, що в університеті вона буде навчатись краще, ніж в школі, ще й буде старостою. Марина не раз казала:
- От, Софіє, ти вже справді виросла, почала нарешті нормально вчитись, дочекалися…
Та її за це ніхто не вихваляв, просто бачили, що може і все, ніби так і повинно було бути, ні підтримки, ні заохочення, вся увага зосереджувалася тільки на синові. Як і годиться в кожній українській сім’ї всіма справами керувала мати. Здавалось, ніби в родині головний чоловік: грізний, сердитий, коли потрібно улесливий. Але чоловік, може, й голова, та жінка шия, куди поверне, туди й голова за нею. Останнім часом Марину охоплював несамовитий, дикий неспокій: діти ростуть, потрібно їх розділяти, а головне треба якось Денису допомогти, йому треба буде сім’ю годувати, він чоловік, йому важче на світі буде прожити. «А що Софія, якось розбереться, вона ж майбутня господиня, дружина, прилаштується, - думала про себе Марина, - діло велике, он в гуртожиток заселю – і хай радіє». Як надумала, так і зробила. Марина влаштувала Софію в гуртожиток-малосімейку, де колись жила її мати, і стало їй трохи спокійніше на серці. Перший крок зроблено, а далі буде видно… Наступний план був набагато складнішим: як переписати все майно на сина. Марина ходила з цією думкою сама не своя, погано спала, схудла, аж якось зненацька помарніла на очах, її немов гадюка душила, і «шипіла» - спіши… Чому, вона і сама того не відала, але вона всім своїм єством прагнула лише одного – Дениско повинен бути забезпеченим, як то кажуть, з ніг до голови, от і все, і на цьому крапка. Марина тільки чекала нагоди, і скоро її прагнення здійснилось.
Був гарний вересневий день, ще пахло теплом і сонцем, ще посміхалось літо в барвах осені. Марина сиділа в світлій, блакитній кухні, вся осяяна сонцем в промінні ранкової осені, спокійно пила каву, нікуди не поспішаючи ( люди на них працювали, а вони з чоловіком тільки заміняли їх у разі хвороби та на вихідні дні). Марина з чоловіком працювали на автобусі на маршруті Сумгаїтська – Центр, в них не повинно було бути вихідних, бо це був їхній заробіток, їхні клієнти, в цілому – сімейний бізнес зрілої сім’ї. Софія була на парах, Денис теж. Софія на останньому курсі, а Денис на першому. Софія вже жила окремо, на вихідні навідувала батьків, і це тішило душу матері, що донька довчиться і буде облаштовувати собі життя на новому місці.
Так Марина сиділа і мріяла, ніхто їй не заважав, ніхто не дратував, вона дуже полюбляла такі хвилини спокою і гарного настрою. Раптом задзвонив телефон. Марина, не поспішаючи, попливла в коридор, де на тумбі, стояв телефон. Дзвонили з лікарні і попросили швидко під’їхати, бо в Софії була операція – видалення апендициту.
- А з нею хтось є? - поцікавилась Марина Марківна.
- Так, - відповіла медсестра, - з нею молодий чоловік, він стоїть тут, біля дверей, раптом щось буде потрібно.
- Ну, добре ми під’їдемо.
Марина Марківна швидко зателефонувала чоловікові:
- Олексію, я беру документи на квартиру, забери Дениса з університету, їдемо оформляти дарчу.
- А чому зараз і саме сьогодні? – почувся голос з дроту.
- Нам на цьому тижні ніхто не буде заважати, будь спокійним, я знаю, що кажу.
- Ну то добре, в нотаріуса по Благовісній, де були? Так?
- Так! - впевнено відповіла Марина.
Олексій Федорович заїхав за Денисом, забрав з дому Марину Марківну, і всі втрьох з радісними обличчями поїхали оформляти спадщину сину. Олексій навіть забув спитати дружину чому саме сьогодні, а Денис весь світився від щастя – нарешті його мрія збулась: велика світла трикімнатна квартина з шестиметровою лоджією, з балконом на кухні, була його – просто казка, а не життя. Він цього чекав, він про це мріяв, і його велика мрія так швидко здійснилася. Оформивши всі папери, поставивши всі підписи й печатки, Марина Марківна мовила:
- А тепер їдемо до лікарні, в Софії операція – апендицит.
Олексій Федорович зблід, Денис відкрив рота.
- Все нормально, після такого не вмирають, Софія впорається, я її знаю, вона сильна, в неї все завжди добре, і їй завжди фортунить. Ну, що стоїте, як вкапані, поїхали швидше, - закомандувала Марина Марківна.
Сім’я Буричевих приїхала до третьої міської лікарні. Вони знайшли відповідний поверх (хірургію) і запитали в медсестер, де проходить операція. Їм сказали зачекати на головного лікаря. Згодом до Буричевих підійшов лікар: високий, худорлявий чоловік в окулярах і стомлено запитав:
- Ви батьки Софії Буричевої?
- Так, - відповіли Марина Марківна і Олексій Федорович.
- А це Софіїн брат, зніяковіло показала Марина Марківна на Дениса.
- Ну, операція, - мовив лікар, - пройшла добре, я завтра ранком підійду в палату до Софії, подивлюся чи все гаразд. Її краще сьогодні не турбувати, наразі вона спить.
Лікар зібрався вже йти і тут Марина запитала:
- А хто її привіз, нам сказали, що з нею був молодий чоловік?
- Так, з нею був хлопець, здається звати Микола, він вже пішов. І Ви можете спокійно йти, адже небезпека минула.
Олексій Федорович знизав плечима і запитав дружину:
- Ну що, пішли?
- Так, батьку, ходімо, прийдемо завтра, - погодилася Марина Марківна.
Родина поїхала додому. Сіріло… Небо замріяно готувалося до вечора, а Софія спала.
Софія прокинулася, знетямлена від болю, з темними колами під очима, але якась замріяна і щаслива, бо знала, що її по-справжньому любить і опікується нею найрідніша в світі людина – Микола. Це було перевірено у важкий період її життя: він був поруч, він не покинув її, він показав себе, як порядна людина, на яку можна розраховувати в тяжку хвилину.
Їй снився рай: і вона на даху в зеленій м’якій пухнастій траві з Миколою, на даху ще були дерева зі стиглими червонобокими яблуками і грушами, і величезна картина в золотій рамі – її малюнок, з якої посміхались білокрилі янголи, а посередині був Бог з розпростертими руками до народу. Софія посміхалась сама собі, вона знала, її мрія здійсниться: від звичайного гуртка самодіяльності, в якому вона, наразі, починала працювати і до крилатої мрії художниці – рукою було подати.
Дівчата по палаті ( їх було п’ятеро) здивовано дивились на свою нову знайому.
- Ти чого посміхаєшся? - спитала рудоволоса дівчина років двадцяти. - Від наркозу ще не відійшла чи що?
- Та ні, рада, що жива.
- Бодай тобі, що ти кажеш.
Софія хотіла було засміятись, та різко заболів живіт.
- Ти не смійся всім тілом, - підтримала старша жінка. - Як тебе звати?
- Софія.
- Софіє, ти тільки посміхайся, якщо хочеш, вустами, так-то воно для тебе буде краще.
Софія зсунулась на ліжку до сумки, посунула її до себе, взяла листок аркушу А-4, складеного вдвічі, і почала малювати рай, той, що бачила уві сні.
В палаті стало тихо, потім жінки почали щось розповідати, а Софія все малювала, мов зачарована, ніби вона була не тут, у палаті, а у зовсім іншому місці – гарному і вічному, як біле і чисте небо. Раптом відчинились двері і до палати зайшов Микола, всі очі дівчат і жінок впали на нього, ніби бджоли на червоний мак. Високий, світлорусявий чоловік, років двадцятип’яти-двадцятивосьми, з блакитними очима, високим чолом і ввічливою посмішкою.
- Доброго дня, шановні пані, вибачте, будь ласка, за вторгнення, я до Софії, на хвилинку.
- Який делікатний і гарний, - загомоніли сусідки по палаті і продовжили свої розмови далі.
- Миколо, я так рада, що ти прийшов, дякую тобі, що мене не покинув в лиху годину.
- Я тебе більше ніколи не покину, - мовив Микола, цілуючи Софію в червону щічку, і погладив ніжно її гарне довге волосся, що спадало на плечі.
Сів поруч і запитав:
- Знову малюєш? Покажи своє диво.
Він взяв в руки аркуш, і його очі загорілись, ніби він побачив дійсно якесь диво в небі, яке бачать тільки святі люди.
- Ти талант! - вигукнув Микола, підіймаючи аркуш вище своїх блакитних очей. - Шановні пані, гляньте, яка в мене кохана дівчина, це ж диво.
- Моє ти щастя, - обійняв Микола свою наречену.
- Так, дуже гарно, оригінально, - передавало аркуш паперу по палаті жіноцтво.
А Микола тим часом розгорнув пакет з йогуртами, молоком і осінніми соковитими яблуками. По палаті запахла осінь з червонобокими яблуками, що весело вигравали в руках Софії.
- Вибач, я не глянув в інтернеті, чи можна таке споживати після…(розмова на мить обірвалась, Микола не хотів нагадувати про операцію), запитаєш у лікаря, або сама прочитаєш в інтернеті, я тобі приніс планшет. І Микола дістав з пакета новенький планшет.
- Ось тримай, і не хмурся, я буду кожен день приходити, а як тобі стане краще, підемо до коридору, щоб дівчатам не заважать, а зараз мені краще піти, тільки прийду додому, одразу зателефоную. Бувай, моя Софочко, гарного тобі дня.
І вже в дверях до Софії:
- Ввечері після роботи одразу до тебе, мій маленький Софійчик.
Дівчата передавали малюнок Соні і тішилися з таланту простої на вигляд дівчини.
- А ти молодець, - сказала Оля, - я б такого зроду не намалювала, і тема скажу тобі, влучна, якраз для нас – янголи на небі, ми тут всі зараз з крилами, всі післяопераційні, і всі живі, дякувати Богу.
- Так, - стиха промовила Соня.
До сусідок часто приходили родичі, ранок пробіг миттю. То до однієї прийдуть, то до іншої, а в обід і до Соні сім’я прийшла, батьки з братом. Гарно вдягнена і квітуча, мати впевнено увійшла до палати.
- Доброго дня, - промовила вона до всіх присутніх, за нею привітався чоловік і син. Палатою пронісся аромат солодких квітів, що линув від молодої, ще дуже вродливої жінки. Мати нагнулась над Софією і поцілувала доньку :
- Ой, ми так перехвилювалися, та слава Богу все обійшлося, ми вчора були, та лікар сказав, щоб ми до палати не заходили, ти, напевно, спала, відходила від наркозу.
- Ой, доню, - мати притулилась до плеча Софії і любо погладила дочку по спині. - Все буде добре, ти в мене сильна, я знаю, з тобою нічого поганого не може трапитися. Ти ж не Дениско, це ж він в нас знаєш слабенький, часто хворів в дитинстві, а ти – молодець, в тебе ніяких проблем не може бути.
- Мамо, досить, - вже зніяковівши, промовив Денис.
- Може тобі, що треба, - уважно дивлячись на сестру, запитав Денис. - Ми там супчику гарячого принесли, банани, якщо можна.
- Дякую, - відповіла Софія і усміхнулась.
Батько мовчав. І тут Оля долучилась до розмови:
- Ви подивіться, яку картину намалювала ваша Софія.
І Оля піднесла аркуш паперу, на якому простим олівцем було зображено янголів, Бога в промінні косого сонця, і господні руки ніби обіймали кожного, хто споглядав ту гарну і величну картину.
- А, вона в нас все життя малює, тільки олівця почала в руках тримати, так і малює, особливо природу, - відказала мати і, не розглядаючи малюнка, на якому вражали янголи, поклала його на тумбочку біля ліжка Софії.
- Софіє, ти знаєш, вчора батько брав Дениса з собою в дорогу, навчав, як на світі жити, як заробляти. Скоро наш Денис, зможе сам впевнено керувати вантажним транспортом, хай вчиться дитя, в нього все життя попереду.
- Так, - відповіла Софія, опускаючи сірі очі.
- Ну, все доню, ми пішли, бо ще касу в працівників забрати, заплатити зарплату водію і кондуктору за тиждень.
Мати поважно встала з стільчика, на якому сиділа біля Софії, поцілувала її у скроню, посміхнулася, поспішно погладила довге Софіїне волосся, і, звертаючись до дівчат по палаті, сказала:
- Ви тут її не ображайте, всього найкращого, до побачення, моя ластівочко.
І пішла.
Софія глянула їм вслід і відповіла:
- До побачення, - та двері вже закрились…
Дівчина з сумом дивилася на білу тумбу, де косо валявся її малюнок, вона мляво забрала аркуш паперу і поклала до сумки, так і не встаючи з ліжка. В її очах пробігли нотки болю.
Марина Марківна вийшла, немов з клітки, думаючи про себе: «Нарешті, відбула», за нею весело йшов син і чоловік.
Частина ІІІ. Єдина і неподілена Любов…
Згодом Софія вийшла з лікарні, невдовзі вони побралися з Миколою, так і жили в гуртожитку-малосімейці, що подарувала їй мати. Весь батьківський бізнес автоперевезень перейшов до брата, тепер вже він платив людям за роботу, наймав водіїв, і сам їздив по рейсам, як колись батько. Софія так і працювала в гуртку самодіяльності, який знаходився в центрі міста, але так і не полишала свого захоплення – писати картини, вона жила цим, дихала. Одного разу Микола запропонував Софії сфотографувати картини і викласти в інтернет. Софія завжди довіряла своєму коханому, вона безмежно його любила, не могла жити без його обіймів, цілунків, голосу. Вона виклала фотографії своїх малюнків до інтернету. І завдяки цій події її життя змінилося. Вона стала видатною художницею, відомою на весь світ, переїхала жити до Франції, життя змінилося в кращу сторону. Софія була щаслива, всі її мрії здійснилися, вона побачила інший світ, інше суспільство, іншу природу, міста, все – про що тільки мріяла її чиста душа. Та її матір мучила лише одна думка:
- Чому саме Софія, а не Денис, адже це він заслуговує на більше?
«Любові не підвладні заслуги людства, їй не підвладна відданість, вона просто є, або її немає. І все, це незрозуміле відчуття, яке лежить у ніг Всесвіту, і, опоясуючи Земну кулю, керує нашими серцями, душею, розумом», - так думала Софія, проживши довге і щасливе життя, виростивши сина, але так і не пізнавши батьківської любові.
ЇЇ знав весь світ – її не знали і не відчували тільки власні батьки, в розумі яких застигла одна-єдина любов до сина, а для Софії в їхніх серцях не було місця. Чому? Цього не знав ніхто, можливо, тому, що вона зростала не біля них, а біля їхніх батьків, які замінили їй найдорожче в світі – батьківську любов.
ID:
645689
Рубрика: Проза
дата надходження: 21.02.2016 12:21:12
© дата внесення змiн: 21.02.2016 12:21:12
автор: Людочек
Вкажіть причину вашої скарги
|
