Вечоріло. Від невеличкого районного містечка, з якого вони поверталися до рідного Івано-Франківська, було всього сорок хвилин їзди рейсовим автобусом. І приблизно двадцять п'ять власним транспортом. Хотілося дістатись домівки засвітла, аби не нищити авто «елітними» українськими шляхами. В останні дні грудня сутінки опускались на міста так само швидко та несподівано, як дощові хмари в горах. Мабуть, і ті, і інші користувались одним фірмовим прийомом. Тож, Ніка з Сашком із останніх сил намагались наздогнати сонце. Але це виявилось не до снаги навіть автомобілю. Десь напівшляху пара збагнула, що їхати доведеться таки в темряві. Тож вирішили не поспішати. Молодята балакали про вічне. І час, здавалось, зупинився й набув желеподібної форми. Став в'язким, збитим і тягучим. Заповнив собою увесь простір, який лиш міг надати чотирьохколісний кінь у автоматизованому та комп'ютеризованому сьогоденні. Зима не поспішала в наші краї. Було навдивовижу тепло і з цих же причин незвично. Здавалось, за вікном рання весна, і що от-от з-під землі випурхнуть тендітні голівки білосніжних первоцвітів.
– Наш Чумацький шлях – це всього-на-всього крихітна дрібка в безмежжі всесвіту, малесенька піщинка... А що, як таких от галактик, як наша, є ще багато? Адже там вистачило б місця на всіх. І десь, на схожій планеті, що носить якусь чудну незрозумілу нам назву, двійко людей, або якихось інших чудернацьких створінь, так само як і ми в цю мить, розмірковує над буттям. Як думаєш, – їм страшно жити? Чи бояться вони смерті? Чи знають, що таке біль, хвороби та втрати? Чи вміють кохати? І чи погодились би вони помінятись з нами місцями, якщо у них все влаштовано по-іншому?
Сашко зосереджено кермував. Пильно вдивлявся в темряву. Мовчав. На мить Ніці здалось, що там, далеко попереду, в калейдоскопі тьмяних ліхтарів та силуетів голих дерев, він бачить щось несказанно важливе, щось, чого не говорять вголос, щось, про що краще мовчати...
Попереду замайоріли вогні рідного міста. На душі потеплішало. Полегшало. Дім. Рідний дім... Раптом Сашко повернувся до дружини обличчям і промовив:
– Не знаю, як вони, а я би не проміняв свого дому на жоден інший в цілому Всесвіті.
* * *
Молодята влягались у ліжко. Світло в будинках поволі згасало. І черговий цикл добігав кінця. Земля продовжувала обертатися навколо сонця. Десь помирали, а десь народжувались люди. Час не спиняв своєї ходи. А незабаром – новий день! Новий рік! Новий відлік!
Засинаючи, Ніка, прошепотіла коханому на вушко:
– Дім, там, де серце. А без серця ніяк.
дяяякуююю... не впевнена, але дякую... ще поки продовжую вчитись прозі
