Життя спішить, а ми чекаєм
Щось все прекрасне й неземне,
Чекаєм те, що в нас не буде,
Що так само і не прийде.
Не хочеш мучитись, терпіти,
Не хочеш бачити просте,
А хочеш сісти і жаліти
Себе й життя своє пусте.
А може, варто щось зробити,
Кудись піти, щось попросити:
У Бога й Долі за образу
За те, що не зробив це зразу.
Здається, добре всім так жити –
Щастя повна чаша влита.
Усі довкруг ідуть веселі,
А ти - як порох у пустелі,
А ви собі лишень уявіть,
Що в усі віка і з всіх століть
Ця посмішка є лиш омана,
А всі кричать: «Допоможіть!»
У кожного свої проблеми,
Гріхи, секрети, теореми,
По-своєму вони важкі,
Лишають шрами на душі.
Й не знаєш, де себе подіти
Куди тікати, що терпіти,
Хто допоможе, хто образить,
Й тут появиться відраза
До всього нашого земного,
До поразок й перемоги,
До балакучого й німого
І до життя цього складного.
Проженеш лихо, а тут – зло
Усе біжить, все доганяє,
Немов болото чи багно,
То дожене, то відпускає.
І так, що смішно вже стає,
Усмішка де-не-де береться.
Ти посміхаєшся на все,
І доля в відповідь сміється!
Недарма кажуть: «Біль – це добре,
Бо він нам зрілість принесе»,
Й хоча цього не розумієш,
Та все ж прогрес у цьому є.
А ти не стій лише на місці,
І не чекай, що щось прийде,
І не шукай для душі змісту,
Нехай цей зміст в тобі живе!!!
30.04.2009 р.
ID:
643045
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 11.02.2016 17:12:42
© дата внесення змiн: 11.02.2016 17:12:42
автор: bojkiv4anka
Вкажіть причину вашої скарги
|
