Сон зник так само, як і прийшов. Він не приніс полегшення. Він приніс з собою нову порцію злості. Злості нової, злості після апдейту. Версія 2.0. В неї не було побічних ефектів, типу почуття вини, чи жалості до себе бідненького. Вона була певною мірою чистою, наче сльоза. Але це за умови, що сльози бувають чорними наче нафта чи мазут. Якщо так, тоді попереднє формулювання правильне. Це була злість в первинному вигляді. Наче щойно народжене немовля. Не опорочене, не зробивши нічого, що кине на все тінь. І як немовля, моя злість перебирала на себе всю увагу. Всю концентрацію. Всього мене. А я радів тихою, спотвореною, хворою радістю. Я зустрів її долею божевільного щастя. Я немов губка втягував той прилив сил, що покидався в мені. Десь всередині помирало останнє добро, але я був глухим до нього. Я не слухав. Я хотів, щоб воно пішло. Пішло і залишило мене з темрявою наодинці. Я хотів віддатись їй, загорнутись в неї, розтворитись в ній.
Чому? Тому що лише та я відчував, як по моїх венах текло життя. Я готовий був звертати гори. Готовий був перевертати та боротись з цілим світом. І я знав, що виграю. Інакше не могло й бути.
