Блука відлуння серед скал
Чийогось кроку запального:
Йде Дурень через перевал,
За ним собака йде у ногу.
З собою в нього на плечі
Лише одна мала торбина,
А в юній ще такій руці
Видніється троянда біла.
Мрійливим поглядом очей
Він огляда безкрає небо,
Не чутно тут людських речей,
Що кажуть, як робити треба.
Так Дурень йшов й неспам*ятавсь,
Як закінчилася дорога,
До краю прірви він діставсь,
А там лиш скали гостророгі.
Не бачить спереду біди,
Бо розум небо полонило,
Йшов, не спиняючи ходьби,
Ніщо б його не зупинило.
Зробивши свій останній крок,
Чомусь летів він вверх - не вниз:
Це був початок, а не рок,
Якийсь божественний каприз.
Під сяйво сонця й спів вітрів
З*являлася нова дорога,
Де вузол сплетений з світів,
Де все кричало "перемога"...
Якщо, мов Дурень той, іти,
Не боячись у прірву впасти -
Пізнати можна всі світи,
Й до свого щастя шлях прокласти.
