Вже синім проліском на пагорбі земля багата,
Пухнастим котиком біля воріт верба рясна.
І знову Псел городами до хати
Сягнув, щоб нагадати: це Весна.
Берізка забрела далеко в повінь,
Струнка красуня, сон юнацьких літ.
І серед вод пірна самотній човен,
Озиминою пахне білий світ.
Пейзаж старий, але забутий часом,
Коли стомилася в буденності душа,
І ця зупинка, як буває часто,
Моє пробудження в мелодії вірша.
Вже зі степу повіяло чи то вітром, чи волею
І весна, як мана задурманює світ
Я від цвіту вишневого кожен рік божеволію,
Найдрібнішої птахи чекаю приліт.
Пахне млосною прілістю листя буре, задавнене,
В неба синій безодні дзвінко жайвір завис,
І сльозяться солодкими, кострубатими ранами
Лиховієм розхристані груди беріз.
Не примара оманлива! Я собі це не вимріяв,
Це весна! А тому - зникнуть біди-жалі
Повертають-вертаються гуси з довгого вирію
І знайоме "курли" принесли журавлі
Мені здається, що ти по кілька раз перечитувала "Зачаровану Десну" Довженка...
Бо такий самий настрій... Тепло весни, човен, річка (щоправда тут аж ріка ) і спогади...
Не проти, якщо я візьму в обране?
Людмила Пономаренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Ні, реальні настрої від споглядання весни, коли ти раптом зупиняєшся й згадуєш, що це є...Приємно, що сподобалось!