Ти кажеш: горда я.
Та ну, хоча, можливо…
Ти кажеш, що так хочу висоти?
Та я передусім людина
І, як усі, боюся самоти.
А що до тебе? Може, поговоримо?
Ти не боїшся помилок, ні зла,
Але ти також є людина,
Яка боїться просто почуття!
Сказав: «Не люблю, не вмію відчувати,
Тож не звикай до мого ти тепла!» -
«Не вмію, любий, я уже звикати», -
Така відповідь була моя проста!
Почувся сміх, а потім подив,
Як через місяць я від тебе йшла,
Ти був розгніваний, як тигр на охоті,
І полював чомусь на мої лиш уста.
Була з тобою
Не мить і не годину,
Тижнями довгими тобою я жила
То чого зараз хочеш ти, людино,
Ти ж сам сказав, що ти без почуття?
Я розумію: дзвониш, приїжджаєш,
Цілуєш руки та вуста,
Та друже мій, друже не єдиний,
Пробач, я вже не та!
Я звикла цілувати і не чути,
Я звикла обнімати в темноті,
Ти сам казав, щоб не звикати,
Чому ж так злий на холод мій в душі?
Не будь суворим, не суди, не треба!
Не псуй себе і мої відчуття,
Я ж не судила, як вперше була в тебе,
Коли сказав, що ти без почуття!
Я все стерпіла гордо, непохитно
І відповіла те, що нині ти згадав:
«Не бійся, сонце, я не буду,
Дивись,щоб й ти до мене не звикав!»
Ну а тепер що, смислу вже не бачу,
Це ж все життєва гра!
Тож пробачай, мій любий,
Ну і я пробачу,
І пам’ятай: по колу йде життя!!!
16.11.2009 р.
ID:
638487
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 25.01.2016 12:45:19
© дата внесення змiн: 25.01.2016 12:45:19
автор: bojkiv4anka
Вкажіть причину вашої скарги
|
