Я чую... Та благаю зрозумій,
Моє життя, як шлях через пустелю,
У ньому мало місця для речей,
Які так конче потребують твої нерви.
Немає тут ні прихистку, ні сну,
Немає тут тілесного блаженства,
Тут повсякчас вітри гудуть
І рвуть, в Самум кидаючи... Нестерпно
Самому йти, та тільки знаю я,
Тобі той шлях, аж надто, не під силу,
Ніколи /Чуєш!/ ти не будеш тут щаслива,
То ж краще я піду, а ти сама...
Сама ти згодом купиш свій квиток
На потяг Київ-Краків, чи куди там,
Зів’єш із затишку теплесенький куток,
На підвіконні архидеї й корділіна,
Знайдеш любов і будеш як усі,
Щаслива, заклопотана матуся...
А я самотньо двері зачиню,
І на світанок наш останній задивлюся...
