А знаєте... Він спить. Я в його окулярах, в його обіймах, в його квартирі...
Так довго прагнула цього. Гулу автомобілів, що лунає з вулиці. Морозного повітря, що дме крізь шибку вікна. Вогняного затишку у кімнаті.. М"якого світла від невагомої лампи на стіні..
Я гналася за ним, мов навіжена прив"язавши себе до комп"ютерного крісла, відбивалася словами від інших, відхилялася від пояснень.. Ховала підбиту надію, марево, котре снилося мені у листах, за пазуху. А тішилась як! Мов крадійка тішилась, що в мене є ця вигадка.
Пройшов рік. Ні днем більше чи менше.. Рік, коли я спила меду з його уст, коли я змогла вхопити його за плечі і притиснувши до себе міцно карбувати кожен подих, кожен порох вії...
Я знала його задовго до зустрічі. Як він п"є каву. Чула його голос. Бачила як він голиться вранці. Як підкурює гірку цигарку. Сміх його знала краще за свій. Він був моїм за довго до зустрічі. А я належала йому вже тоді.
Він став моїм втіленням.
А тепер він спить. Я в його окулярах, в його обіймах... в нашій квартирі..
Дмухаю на його чоло, аби йому не снились жахіття...
