У великому, шумному місті,
Де ходило чимало бід,
Почувався неначе у клітці,
Вже старий, сивочолий дід.
Вийшов з дому із болем у серці,
Тай з важким тягарем на спині,
Він свої політичні герці,
Тихо стримував в себе в душі.
На залитій бетоном площі,
Скинув він свій важкий футляр,
Наче якогось святого мощі,
Він приніс у високий храм.
І відкривши тяжку свою ношу,
Дістав звідти знаряддя своє,
Ніби крикнувши людям «Прошу,
Я для вас віддаю усе».
Тихо взявши до рук бандуру,
Ніжно струни її приласкав,
Привернувши увагу люду,
Він на серці у кожного грав.
Про війну, про нещастя і біди,
Що неждано прийшли у життя,
Люди тихо сідали і мліли,
Поринаючи у забуття.
А кобзар все співав і плакав,
Сльози в бороду сиву текли,
Наче з кимось у небі балакав,
Щоб простили нам наші гріхи.
Щоби тим хто десь там далеко,
Батьківщину свою стереже,
Було так як і нам, тепло,
Нехай Бог їх усіх береже.
Нехай дасть нам, хоч каплю миру,
Нехай дасть нам, хоч каплю добра,
Цю свободу ми заслужили,
На олтар положивши життя.
дуже гарний вірш 
