Віє вітер,завиває, сірий дощ густий шумить.
Голод, холод і нестатки довелось нам пережить...
Батьки наші воювали у страшній жорсткій війні,
Важко було...Працювали і дорослі, і малі...
Шестирічний Василько слухав мелодію дощу і думав важку недитячу думу: чому ж воно так? Маруська сидить у теплій хаті, чиста,одягнена, нагудована,
і хоча вона більша за Василька, грається іграшками. А він сидить тут, холодний і голодний,..і сестрички теж голодні. Добре, хоч не пхикають, зарились у сіно, сплять.
Чому? Ну,чому під час того нальоту літаків, бомби посипались на їхнє подвір'я і залишили Василькову сім'ю без хати, без одяганки і без продуктів?!.Добре, хоч вся родина на вимогу Галинки, пішла до Момотів,..а тощо було б?
Василькові тяжко це уявити.Ще добре хоч бабуся Настя допомагає, підгодовує. Та й від сусідів іноді щось перепадає...І живуть вони ось у цьому сараї, де через стінку мукає корова і хрюкає підсвинок...І як вони побудують хату, Василько теж не знає.
От якби татко повернувся...Он же Грицькова мати теж отримала "похоронку", а потім прийшов лист, живий його татко, воює. Маруськина мама теж "похоронку" отримала,
І Райки та Гальки, і Петра та Толька матері теж отримали "похоронки", та в них, хоч хати цілі...Ось закінчиться війна...Може й наш татко повернеться... Наразі заворушилася, запхикала Галинка: "Хлібця!..Хлібця!.." "Цить,- тихо шепче сестра і
пальчиком показує кудись угору. - Там Бозя! У нього золота нагайка...Він сердиться,
що ти пхикаєш...Ось мама прийде з роботи і принесе тобі хлібця...". Галинки помовчала, а потім знову "Картопельки!.." "Та з'їли ж вже всю,яку мама залишила!.."-до ней сестра. "А я ще хоцю?"- пхикає мала."Мовчи!- твердо каже Василько...Ось закінчиться дощ. Я піду до Касянів і попрошу щось у них для тебе...
Хлібця чи картопельки..." "І молоцька?!."- стрепенулося дитя. Василько не відповів.
Діти притихли,знову поснули. Задрімав і Василько. І тільки дощ сіє та й сіє, та шарудить вітер. Василько розплющив очі. Гайнути б оце на вулицю, може хоч клею на вишнях вдалося б знайти, все-таки хоч якась пожива...
Ні, на вулицю не можна. Мама наказала не залишати малечу саму. Та й як ти підеш, якщо там дощ, холодно...А вдяганка аби-яка, а взувачки зовсім немає. Задумався хлопчик і наразі почув стукіт у двері і лагідний голос бабці Козачки: "Ви там ще не замерзли, діточки?" Василько схоплюється, знімає гачок, двері відчиняються...В очі зазарнув клапоть неба і золоті сонячні промінці розсипали свої яскраві бризки...
Дощу вже не було. Бабуся заходить до сараю, простиляє на сіні шматок полотна і викладає на нього печену картопельку, солоні огірочки і шматок хліба. Діти дивляться на те багатство голодними очима, але нічого не хапають, ждуть. Бабуся дає кожному в руки картопельку й огірочки, а коли простягнула руку до хлібця, щоб розділити між дітками, найменша Галинка, схипнула: "А хлібчик нехай мамі буде..."
Бабуся, змахнувши зі щік сльози, заспокоїла: "А ми розділимо на чотирьох,..і картопельки, і огірочків теж мамі залишимо...А ви діточки їжте, а ввечері я вам ще й молочка принесу..." Пішла бабуся...А дітки підкріпилися, натягнули сяку- таку одяганку і, звесенені випурхнули на вулицю. Побігали, зігрілися, тільки босим ніжкам холодно. Василько побіг до вишень шукати клею, а дівчатка присілм біля сараю, прикривши одяганкою ноги, дивилися на кущі, на дерева, вмиті дощем, тьмярили красу навколишню, чекали маму і молочка, і хлібця...
Ці троє діточок - це ми: я, молодша сестра і старший брат...
То не дивно, що так шумно, дощ як йде завжди шумить,
і згадати навіть сумно, як же важко було жить!..
Важко у ті повоєнні дні було всім і дорослим, і малим. Ой,як важко, і холодно, і голодно...Та виручали, допомагали добрі люди, сусіди, родичі...
Вижили...На жаль, не всі...Попереду ще були 46 - 47 роки...
Такі ж важкі та голодні...
До сліз... Валю... Скіль таких і навіть до 10 діток було... не дай Боже... Одного знаю мого доброго товариша - і вівчився з 10 діток без батьків покотом... і став третім секретарем обкому...
геометрія відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую, Славо! Зараз у моєму селі чуть більше 2 тисяч населення, а на час мого навчання в селі було 5 тисяч дворів, було аж 7 колгоспів, і кожен колгосп жив як одна сім'я, це й допомагало долати труднощі і виживати...
У кожного століття своє горе,
і сліз народних нескінченне море.
Завжди низи в безвиході страждали,
А їм все мало, мало, мало, мало.
Дуже проникливо, уявляєш і волосся підіймається.
геометрія відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую, Лано, хоч і важко було, та добрі селяни своїх в біді не залишали, допомагали, хто чим міг, тому й вижили...
А тепер одні бідують, а інші ніяк не наситяться...
Валентиночко, яка тяжка правда в Ваших словах! Які болючі спогади залишили ті страшні часи... Від душі написано!
геометрія відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую, Світлано! Це все взято не з чієїсь розповіді, а те, що довелося нам пережити. Є ще спогади про подвійне визволення нашого села, ще прпо те, як ми будували хату, як з малих років працювали, ой та й ще багато пепежитого, але в прозі, а нас же КП, тому не знаю, чи навжуся написати,а це написала, бо ж голод і ми пережили, може не такий страшний, як у 33 році, але теж дуже дошкульний...
