Котя пробігло, царапнувши руку.
Я сіпонулась. Так безжально. Біль.
Якби воно пізнало жах розлуки,
Коли на рани сиплють, закидають сіль.
Не всім дано дізнатися про зи́му.
Останню зи́му, що ось-ось прийде.
Та ПОКИ осінь ще дарує зливи,
У світ, проте закривши двері, нас веде.
Тепер не повернутися назад. А може й чудно?
Чого ми маєм плакати про те,
Що вже пройшло. Хоча, можливо, згубно
На душу восени сніги мете.
Але тепер котя прийшло до мене,
І ниє, наче вибачається за біль,
Та, все ж, страшніш за все безйменне
Нещастя, що так лихо ки́дає на рани сіль.
Осіннє листя падає на плечі.
Я так люблю, коли ідуть дощі,
А ще люблю тебе, до речі…
І теплий чай. У ліжку. Уночі.
08.11.2015
