Рано вранці надвір вийшов заспаний маленький хлопчик. Обличчя його щедро вкривало ластовиння, а в очах зосередилась дитяча втіха. Він розім’явся і поскакав на одній нозі в добре знайомому напрямку. Там, за межами людської метушні, розстилається самотнє небо, якому тиша дорожча за все на світі. Під цим небом красуються налиті сонцем золоті колоски пшениці, різнокольорові метелики, польові квіти. Хлопчик любив знаходитись на самоті. Він ковтав повітря, насичене різким запахом трави, дивився як хмари снують небом і як посміхається сонце – це все збуджувало дитячу уяву.
Євген часто дивився блакитними очима в саму душу неба і мріяв стати таким же незалежним. Він був переконаний, що мірилом людського щастя є здатність належати самому собі цілком і повністю. Які ж вони наївні дитячі роздуми! Людина завжди залежна від сім’ї, від людей, яких любить…І це чудово! Не було б залежності, не було б таких понять як піклування, як необхідність допомогти.
Якось хлопчик повертався зі школи. Сонце гріло йому спину, легенький вітерець шепотів щось на вушко, а під ногами легко дихала земля. В грудях Євгена билося гаряче серце, тому він помчав якомога швидше. Повз хлопчика пролітали високі й низенькі дерева, хмари різноманітних форм, веселі обличчя дітей. Євген так швидко гнався за непосидючим вітром, жадібно ковтав насолоду, що сили зовсім скоро покинули його. Тоді хлопчик сів на землю і обійняв поглядом маленьку жовту квітку, яка контрастно виділялась з-поміж синіх подруг. Євген опустився на коліна і вже готовий був торкнутися загострених пелюсток, але його увагу раптом привернула киця, яка спала, підібгавши передні лапки. Чорна шерсть божественного творіння виблискувала на сонці, а тіло здригалося від холодних подихів вітру. Хлопчик не маючи змоги втриматись, підійшов до тваринки , взяв її на руки і поніс додому.
Євген назвав кицю Муркою. Вона була такою смішною! Обожнювала стрибати під музику, висувати язичка, коли бігала, стукати лапами по дерев’яній підлозі. Тепер хлопчик засинав і прокидався тільки з улюбленою кицею, брав її на прогулянки, розповідав особисті історії. Мурка завжди слухала уважно, ніби розуміла кожне слово чужої для неї мови, її очі ставали загадковішими, а вуха довшими. Принаймні Євгену так здавалося.
Якось до кімнати хлопчика зайшла мати, сіла на підлогу поряд з ним і ні з того ні з сього розсміялася.
- Що сталося, мамо? – запитав Євген.
- Пригадала дещо з дитинства…Мої батьки тримали в будинку кота: гарного, довгошерстого. Якось мені спало на думку дещо божевільне.
- Ти його гарно одягнула? – поцікавився нетерплячий син.
- Ні, – відповіла мама і тепло посміхнулася. – Ніколи не здогадаєшся.
- Причесала?
- Я йому відстригла вуса, бо щиро не розуміла для чого вони потрібні! Так ось, коли з роботи повернулися мої батьки і почали лаятись, я спокійно сказала, що котам без вусів набагато краще!
Євген вибухнув сміхом.
- Чула, Мурка, стережись моєї мами, бо залишишся без вусів!
Киця серйозно подивилася на Євгена і пішла до мами на коліна. Через пару хвилин в кімнату зайшов тато.
- Наша Мурка зовсім без страху, - повідомив йому син. Чув, що мама, будучи дитиною відрізала котам вуса, і все одно пішла до неї.
- Нічого дивного. Жінки вміють причаровувати. Виростеш – зрозумієш.
Минали дні, солодкі та незбагненно чудові. Євген купався в любові та піклуванні батьків, а Мурка – в любові та піклуванні Євгена. Вірні друзі почувалися захищеними і цілком щасливими. Хлопчик згадав про своє бажання стати абсолютно незалежним, як небо, і в його дитячу голівоньку завітали недитячі роздуми.
- Мамо! – покликав найріднішу людину Євген.
- Що сину?
- Залежність – це погано?
- Буває погано… Наприклад, залежність від власних страхів, переживань. Але є інша сторона медалі: залежність у відносинах між тими, хто любить одне одного, кохає. Вона свідчить, що ти комусь потрібен і що тебе потребують інші. Ми пазли, ми доповнюємо одне одного! Самотня, талановита людина, самотня гарна жінка – це пазли, які невдовзі примкнуть до когось і все зміниться на краще!
Євген обійняв кицю і відчув спокійне калатання її серденька. Талановитий мрійник зрозумів: вона щаслива, бо залежить від нього! Мурці потрібні обійми, лагідні слова, добрий погляд.
Вечір спустився на втомлені за день будинки. Небо видихнуло останнє тепле повітря і наситилось холодним. Так приємно зараз сидіти в затишному сімейному колі, час від часу визирати у вікно та поглядом хапати далекі зорі. Вечір поволі перетік в ніч, яка заховала в своїх обіймах усе довкола. Погляди, жести, міміка втратили значення… Для міцного сну вони непотрібні – потрібне лише тепло тих, хто знаходиться поряд фізично або думками. Євген, Мурка, тато і мама почувалися фантастично. Вони не самотні – вони є одне у одного, а це найважливіше! Заснули всі думки: лишився тільки спокій оповитий сріблом чудної ночі.
Непомітно пролетіло щасливе дитинство! Настав час Євгенові стати серйознішим: вступити до академії мистецтв та здійснити свою мрію стати великим художником. Зранку до пізньої ночі хлопець займався вдосконаленням себе! Батьки не могли натішитись своїм сином, а от Мурка дуже сумувала: їй не вистачало ласки, тепла. Киця перестала бути веселою, вона все частіше лежала, скрутившись калачиком і сумно дивилась на свого друга. Які ж вони дивні ці люди: спочатку забороняють собі виявляти щирі почуття, задля досягнення своєї мети, а потім обов’язково страждають від недостатку цих почуттів. Мурка часто підходила до Євгена і міцно тулилась до його ноги, сподіваючись на таку бажану взаємність, але нічого не отримувала, окрім палких слів докору. Зараз молодому хлопцеві було ніколи любити та кохати. Маленький хлопчик виріс і, на жаль, забув про свої ж висновки стосовно залежності.
Ця п’ятниця була найщасливішою в житті Євгена, він нарешті дізнався результати екзаменів, дізнався, що вступив! Новобраний студент світився від радості та почуття самовдоволення. Він без упину ходив вулицями та посміхався усім підряд. Євген і незчувся як день перетік у вечір. Нічого не поробиш треба повертатись до рідної оселі.
- Я вступив до академії!!! – закричав хлопець, щойно опинився вдома.
- Це чудово, сину, - спокійно відповіла мама, - але я мушу повідомити тобі дещо жахливе.
- Що, мамо? – схвильовано запитав Євген.
- Мурка пропала.
- Але як? Ви що зовсім за нею не пильнували?!
- Вибач, сонечко, не знаю як це сталося …
Біль та гіркота залоскотали Євгенове серце і визвали сльози. Раптом пригадалися всі радісні моменти пов’язані із Муркою, моменти, які не забудуться, попри все на світі.
- Мамо, як гадаєш вона повернеться?
- Я не можу цього знати, синку, - чесно відповіла мама.
Настала субота, потім – неділя, понеділок, вівторок…Євген кожного дня ходив знайомими та незнайомими вулицями в пошуках своєї чотирилапої поруги, але марно. В кінці кінців хлопець перестав вірити, що киця знайдеться. Хай там як, але життя мусить продовжуватись! Євген з головою поринув в мистецтво, аби не думати про те, що сталося. Талант і наполегливість зовсім скоро прославили хлопця серед викладачів та студентів. Він почав брати участь в виставках, різноманітних конкурсах, досконало вивчати творчість талановитих художників.
На вулиці йшов перший сніг. Небо наскрізь прошили холодні нитки, які неможливо побачити, можливо тільки відчути. Вулиця перестала бути звичайною… Будинки немов кокетливі дамочки повдягали білі капелюхи, дерева накинули теплі шуби, а молоді гарні дівчата весело сміялися, як колись в безтурботному дитинстві. Євген хапав кожен погляд зими і від того його тілом розливалося тепло холодного казкового вечора. Художник посміхнувся і швидко збагнув, що саме йому зараз хочеться намалювати. Він глянув у вікно, аби запам’ятати свої враження і побачив її. Дівчина була невисокою, худенькою, з чорними очима та білосніжною шкірою. Євгена вийшов з будинку і завмер.
- Хто Ви? – поцікавився врешті-решт хлопець.
- Фея.
- Якщо це правда, то де Ваші крила?
- Я і без них можу літати.
- Як?! - здивувався Євген.
- Не обов’язково мати все необхідне, щоб здійснювати свої мрії. Ось, наприклад, мій друг, малює чудові картини ногами, бо, на жаль, втратив руки під час війни. Чудова людина! Він ніколи не жаліється на свою долю і радіє більш за все не власним успіхах, а життю.
- Я також малюю, щоправда на відміну від Вашого друга маю все необхідне.
- Ви молодець, - лагідно сказала фея і посміхнулась, - але майте на увазі це не причина забувати про тих, кого любиш.
- Забувати кого? Ви щось знаєте про мене?
- Знаю. Я ж фея, - почув Євген спокійну відповідь, - а забули Ви про кицю.
- Мурка, - ледь чутно прошепотів хлопець, - я ж про неї не забув , вона сама пішла від мене.
- Запам’ятайте: частіше всього йдуть, коли почуваються непотрібними.
- Невже я повинен рабськи виконувати забаганки тих, кого люблю, щоб вони почувалися потрібними?
- Прикро…- відповіла фея. – Колись Ви були зовсім іншим.
- Яким?
- Ви розуміли, що киця залежна від Вас, що вона потребує уваги, піклування… На жаль, з плином часу Ваша мета стати художником затьмарила людяність. Іще раз повторюю: частіше всього йдуть, коли почуваються непотрібними.
- Хлопець після довгого мовчання сказав: я винен в тому, що моєї киці немає поряд. Винен.
Фея нічого не відповіла…. Вона просто обійняла Євгена, і йому стало легко, спокійно, як колись з Муркою. В такі моменти розумієш цінність тих, хто знаходиться поряд.
- Тримайте браслета. Одягніть його на руку та відправляйтеся шукати кицю, - сказала фея.
- Чим мені допоможе звичайний браслет? – здивувався Євген.
- Якщо Ви зіб’єтесь з дороги, кольне серденько і стане ясно куди рухатись далі.
- Дякую Вам.
Фея вкотре посміхнулась і її чорні очі заграли різноманітними відтінками. Поступово обличчя неземної краси втрачало свою насиченість і дуже скоро загубилося серед блакитних хмар, вічних небесних мандрівників. Євген стояв не рухаючись, його тілом бігали мурашки, вірні супутниці внутрішньої душевної кульмінації. Довго Євген стояв на одному місці, попри свою рішучість не зволікаючи, вирушити на пошуки Мурки. Хлопець відчув, що закохався в прекрасну фею, тому крикнув їй: повернись!
У відповідь тиша, пронизана відлунням теплої посмішки небесної дівчини, яка живе на землі серед людського горя та щастя, нестримної радості та відчаю. Вітерець торкнувся вуст Євгена і він зрозумів хто це. Раптом прийшло усвідомлення, що прекрасна фея обов’язково повернеться. Хлопець одягнув браслета і нарешті пішов шукати Мурку.
Під ранок хлопцю стало важко йти і він сів перепочити. Могутні дерева якогось невідомого лісу зачарували Євгена: складалося враження, що завдяки внутрішній силі, вони зловили непосидючий вітер, який покірно скорився густо переплетеним гілкам. Хлопець обійняв одне з дерев і відчув як його переповнює енергія. Так впливає на людину природа. Тепер художник мав достатньо сил, щоб рухатись далі. Євген вкотре пригадав Мурку і йому стало тепло на душі.
Яким же чудним був новий день! Білосніжні хмари час від часу обіймалися, а в повітрі витала ніжність і лагідне тепло. Євген, набравши швидкість, пішов: йому кортіло скоріше знайти Мурку. Хлопець повністю розслабився, але як виявилось рано. Несподівано хмари почорнішали. Їхня лють з кожною секундою наростала. Те що сталося далі не вкладається в голові! На шляху Євгена почали виростати якісь стовпи. Здавалося, простіше простого оминути їх, але чомусь це не вдавалося зробити. Стовпи боляче ранили тіло і тим самим отруювали позитивні думки. Хлопець стогнав від болю, але все одно не зупинявся. Він мусив терпіти задля повернення Мурки. Через деякий час стовпи щезли. Євген полегшено зітхнув, але як виявилось дарма! Враз потемнішало і страх затріпав своїми чорними крильми, передчуваючи насолоду від швидкого дихання та голосного стукоту серця тих, хто трапиться на шляху. Євген почувався безпорадним: щось пило малими ковтками, як гарячий чай, його здоровий глузд, скручувало ноги… Хлопець зібрався духом, швидко рвонув вперед і так само швидко впав. Коли він піднявся з колін, темрява відступила! Художник, озирнувшись, помітив біля себе величезного павука, який не гаючи часу, почав плести павутиння. Євген не встиг і оком змигнути як його з голови до ніг окутало тонке мереживо, геніальний витвір мистецтва, який годі було розірвати, або хоча б виплутатись. Павук, готуючись до вечері, потирав живіт… Хлопець тільки очима кліпав і тремтячими руками намагався вирватись на свободу. Смерть була вже зовсім близько, дихала в потилицю і кістлявими руками торкалася переляканого Євгена. Раптом павутиння не стало. Повіяло солодким холодом глибоких очей і стало зрозуміло, що рятівниця прекрасна фея!. Хлопець, посміхнувшись, тихо сказав дякую. Подальша дорога була відносно легкою: тільки серденько час від часу кололо, підказуючи, що необхідно йти в іншу сторону.
Одного ясного дня Євген зовсім випадково побачив за товстим стовбуром кремезного дуба Мурку. Киця виглядала жахливо: тускла шерсть, лапки, як соломинки.
- Вона мертва, - повідомило небо.
- Мертва? – перепитав шокований Євген.
- Так. Я заберу її.
- Ні, не забирай, краще поверни до життя! – крикнув хлопець.
- Повернути до життя може тільки той, хто відібрав його, тобто ти.
- Моя байдужість - причина смерті? – запитав Євген.
- Ось бачиш, ти й сам все розумієш, - пролунала відповідь.
Євген пригорнув до себе кицю і вона ожила. Як тільки це сталось, з’явилася фея, на яку так чекав мрійливий художник. Євген поцілував кохану і о чудо: у неї за спиною виросли крила і стало набагато легше літати!
ID:
613123
Рубрика: Проза
дата надходження: 13.10.2015 21:37:36
© дата внесення змiн: 13.10.2015 23:52:35
автор: Вікторія Сінкевич
Вкажіть причину вашої скарги
|
