Я ніколи не забуду наше літо
Й почуття, що нами вперше пережито;
Як ходили з рушниками до лиману,
Як гойдалися над хмарами туману;
Спочивали, вітерцем з росою вмиті,
На траві, немов на ніжнім оксамиті
Й задивлялися на небо із зірками,
Одна з одною спілкуючись думками...
Не забуду надвечірніх хмар гасання
І зорі повільне жалісне згасання,
Наших мрій палких народження моменти —
Ми самі своєї долі диригенти!
Пам’ятатиму ту зливу над ланами
І веселку, що з’явилася над нами;
Сірі очі, у яких життя палало,
Й теплі ночі, котрих нам було замало...
• 08.10.2015 •
Завжди відкрита, романтична та закохана у літо поетка квітів, липневого вечора і лагідного вітерця панна Єва... Обожнюю твої вірші! Вони так само гарні та сонячні, як і ти, миле талановите дівча! Щастя вам, котенята!!!
Єва Романенко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Оце так описав... Щиро тобі дякую, друже! Заради таких приємних людей я і публікую свої вірші. Щасти й тобі!
Як несподівано! 
Щасти й тобі! 
Спасибі! 
