Заплющі очі й подивись туди,
де нас нема і вже не може бути.
Де мріями протоптані сліди,
Де хочу так тебе тепер відчути.
Торкнутись пальцями вологого чола
Й устами прикіпити в поцілунку,
Та «нас», на жаль, тепер уже нема.
Й від цих новин, я помираю, як від трунку.
Страждати мушу, та не маю сил,
І падаю в безодню виднокраю,
Манірні співчуття чужих «світил»,
На тисячі шматочків розривають.
А я іду по світу, як колись
І голову ще вище підіймаю,
Не намагайся більше, не молись,
Дитячі вибрики твої я пробачаю.
Бо сила в тому, щоб дивитись ввись
І не замружувати очі ні хвилини,
Щоб жити краще, як жилось колись,
Й не підставляти ні під кого спини.
