- Йди до мене, моя квіточка.
- Біжу,мамо.
Ласкава ніжна дівчинка з червоним бантом, який прикрашав розкішне кучеряве волосся, стрімголов помчала в обійми своєї хворої матусі. Мама останнім часом дуже часто кликала Надійку. Цього разу безсила жінка, тільки-но доня сіла на ліжко,стиснула її маленьку ручку, немічно посміхнулась і з неймовірною любов’ю глянула в саму її душу. Дівчинка завжди була напрочуд близькою з матір’ю, тому все зрозуміла без слів:мама дуже скоро відійде у вічність. У доньки з очей полились нестримні сльози.
- Ну досить, дитинко,- заспокоювала її мати, ніжно гладячи стурбоване обличчя. Я завжди з тобою! Пам’ятай це. Ти будеш мене відчувати, хоч і не побачиш більше. Знай, я нікого не люблю більше за тебе, навіть твого батька.
Мати знову взяла доньчину руку в свою.
- Надійко, тримай насіння. Коли прийде Зима, посадиш його в землю, і коли-небудь ти побачиш справжні Зимові Квіти. Вони заспокоять твоє серце і душу, подарують справжню гармонію, в цих Квітах буде частина мене.
Мати останні слова сказала тихо-тихо, потім заплющила очі і заснула навіки з легенькою посмішкою на вустах. Дівчинка лягла біля найріднішої людини і ніжно обійняла. Через декілька хвилин Надія поринула в обійми Морфея і їй наснились дивовижні Зимові Квіти. Уві сні дівчинка гладила їхні тонесенькі пелюстки, дихала повітрям, насиченим безкінечно приємним ароматом, в росах, що рясно вкривали Квіти, вона бачила обличчя своєї матусі. Дівчинка прокинулась, коли двері відчинив батько. Він не знав про смерть дружини. Те що донька залишилась в кімнаті з матір’ю у нього не викликало ніякого подиву,бо вони були дуже близькі, особливо останнім часом. Жінка попрохала чоловіка, коли відчула себе хворою, щоб саме дочка спала з нею, і люблячий батько не став заперечувати.
- Вона померла,- тихо сказала дівчинка, глянувши так глибоко в очі батьку, що він відчув легенький струм, який прокотивсявсім тілом. Чоловік мовчки підійшов до жінки і ледь не збожеволів від горя. Він дивився на кохану очима повними невимовного болю.
Коли ховали жінку, була чудова погода:повітря насичене ароматом польових Квітів, Пташки в небі, здається, співали так гарно як ніколи, Метелики з яскравими крильцями сідали на плечі людям, не боячись нічого.
- Чому в день похорону така неймовірна погода?- спитала Надійка у батька.
- Це значить, доню, що матері дуже раді на небі і її життя буде навіть кращим ніж на землі.
Ось і залишились дівчинка з батьком без жінки, яка любила їх понад усе на світі. Надійка відчувала величезну пустоту на душі, у неї не було навіть сліз. Вона з нетерпінням чекала Зими, щоб посадити Квіти, і , щоб вони скоріш виросли. Час йшов невимовно довго, немовби знущаючись з дівчинки! Та всьому рано чи пізно приходить початок і кінець. І ось така бажана Зима нарешті прийшла! Через деякий час випав Сніг і щаслива дівчинка, схопивши насіння, помчала на вулицю. Вона посадила Квіти і, сама не знаючи чому, заплакала. Її побачила дітвора.
- Що це ти робиш боса і неодягнена в таку погоду на вулиці?
- Саджаю Квіти,які дала мені мама. Це Зимові Квіти,- пояснила дівчинка.
- От дурна! Невже не знаєш, що зараз Квіти не саджають, і тим паче в Сніг. Не підходь більше до нас. Ми не хочемо товаришувати з божевільною.
Один хлопчисько підійшов і боляче вдарив Надійку, та вона не проронила ні сльози, ні слова, а лише суворо глянула на кривдника.
- Йди звідси, божевільна, ми хочемо гратись.
- Я нікуди не піду!- закричала дівчинка. Я хочу посидіти тут, бо відчуваю, що серцю моєму стало трохи легше.
- Ти що не розумієш?
Хлопчики схопили дівчинку за руки і повели додому.
Надійка нічого не сказала батькові, бо не хотіла його зараз турбувати своїми проблемами. Вона лише мовчки сіла біля вікна, щосили намагаючись стримати гіркі сльози, які так нестримно прагнули вирватись з її дитячих очей. Надійка через силу посміхнулась, підійшла до батька і сказала, що все буде добре, бо люблячі жінки ніколи не покидають тих, хто любить їх понад усе.
- Так, знаю, доню. Тепер ти моя єдина найрідніша та найдорожча людина, нікому тебе не віддам,- тато сказав ці слова так гаряче та палко, що у дівчинки сильніше забилось серце.
Надійка вмостилась йому на руки, і вони, обійнявшись, сиділи до глибокої Ночі, а коли Місяць постукав у вікно та сказав, що пора спати, полягали, міцно притулившись один до одного. Вранці обох розбудив холодний Вітер, який ввірвався знадвору. Батько швидко приготував сніданок і помчав на роботу. Надя залишилась сама. Вона знову вийшла на вулицю, щоб подивитись: ростуть Квіти чи ні, та її зупинили друзі-зрадники.
- Куди йдеш? Ми вчора тобі ясно сказали, щоб ти не ходила поряд з нами.
- Я і не ходжу, мені треба приходити тільки сюди. Ви можете піти гратись в інше місце. Адже Сніг не тільки тут.
- Ну та й що. Пішла звідси! Нам подобається тут.
Один хлопчик підійшов і вдарив дівчинку в обличчя. Дітвори було досить багато, і Надійка, розуміючи, що не зможе з ними справитись, встала зі Снігу та пішла додому, схиливши маленьку голівку. Минуло п’ять днів.Дівчинці дуже кортіло піти подивитись як там Квіти, та вона боялась, що хлопці знову її поб’ють. Надійка постійно сиділа зажурена. Батько не розумів в чому справа, а донька все мовчала і мовчала.
Цього ранку дівчинку неймовірно тягнуло на вулицю. Надійка не змогла втриматись. Через хвилин десять вона була вже на тому самому місці, де посадила загадкові Квіти. Дівчинка дуже здивувалась,бо хлопці, які її кривдили, сиділи непорушно та навіть не звертали на неї уваги. Надійка підійшла ближче, і вони розсунулись. Те, що вона побачила, було справжнім чудом:серед білого пухнастого Снігу майоріли три Квіточки, які тільки-но з’явились на світ! Їхні блакитно–білі пелюстки були загостреної форми, серцевина - золота, як саме Сонце, а листочки – маленькі і ледь помітні, кольору морської Хвилі. Дівчинка не змогла втриматись! Вона притулилась щокою до Снігу, і гарячі сльози самі по собі полились з її гарних очей, розтоплюючи Сніг і змиваючи всі образи. Хлопчики, які стояли поряд весь цей час відчували сором і провину перед дівчинкою.
- Пробач ,- слабким невпевненим голосом сказав Надійці один з них.
Дівчинка повернулась до хлопчиків.
- Я вам пробачу тоді, коли ви мені пообіцяєте, що більше ніколи нікого не будете кривдити.
- Обіцяємо,- відповіли всі разом.
Надійка встала зі Снігу і підійшла до друзів.
- Тільки-но подивіться,- сказала вона,- які гарні та чудові Квіти! Я знала, що вони обов’язково виростуть, бо їх дала мені мама.
ID:
611226
Рубрика: Проза
дата надходження: 04.10.2015 14:57:06
© дата внесення змiн: 04.10.2015 14:57:06
автор: Вікторія Сінкевич
Вкажіть причину вашої скарги
|
Мені дуже приємно 
Випустити збірочку казок - це моя мрія, якраз працюю над цим...
