Самотній в дома,
Місяць світить в очі,
А на столі ще недопита фляжка,
Лежу на ліжку,
Пізно, друга ночі,
Освічує кімнату з-під фіранки світла смужка.
Очі в сльозах,
І голова забита,
Забита мріями й думками лиш про неї,
Я наче на ножах,
Наказую собі усе забути,
Та просто так уже не стерти це із пам'яті моєї.
Шкільне кохання,
Хоч уже й не діти,
Давно вже знали ми що почуття взаїмні.
Просте прохання:
Завжди разом бути,
Погодившись, пішли за ручку скромні.
А що тепер?
Самотній, випиваю,
Один, однісінький, із дзеркалом говорю.
Що ти знайшов в ній?
Відображення питає.
А я мовчу, бо відповіді я не знаю.
Все добре було,
Було сім з гаком років,
Неначе сон що втілився з уяви,
Тобі щось перемкнуло,
Ти стала віддалятись, крок за кроком,
І усміхалася ти лиш після його появи.
Тепер ти з ним,
А я сиджу самотній,
Сиджу і плачу над твоїм портретом.
Була для мене всім,
Тепер неповоротна,
Лишилася для мене тільки силуетом.
Не сумуйте, це все осіння депресія.
