Мчать електрички зміями,
Мчать поїзди замріяні...
В тихих купе розмова і теплий чай.
Сиві шляхи розхристані,
Манять далекі пристані.
Та не твої, актрисо, як би не жаль...
Білою сніговицею,
Попелом, диво-птицями
Сотні думок зав'ються у голові.
Очі прикриєш віями
І заречешся з мріями
Всоте, а, може, в тисячне у житті.
Ранніх вокзалів гомони.
Розуму тихі доводи,
Усмішки привид звичний, немов вуаль...
Мчать електрички зміями,
Мчать поїзди замріяні —
Ти забувай, актрисо, їх, забувай.
Міста вогні сполохані,
Юрбища скоромохами...
Сонце потоне в небі забутим сном.
Кличе бруківки видиво
В дивні краї незвідані,
В'ється стежок узором та й за вікном.
Важко в житті актрисою.
Ранок і чай з мелісою,
Серця алмаз у грудях, а чи кришталь...
Знов електрички зміями...
В даль поїзди замріяні...
Та не тобі із ними втекти за край.
Хоча про Меладзе я у той момент і не думала ))
