Щось зламалось – не можу жити,
дихати, рухатись, спати, вірити,
радість висипалась на сито,
сум залишився – не відсіяти.
Більше не бачу доброго «завтра».
У далині майбуття здіймається
чорний гриб з молекул та атомів,
що на моє життя насувається.
Щось зламалось. Не полагоджу.
тіло падає, підкоряючись
магнетизму Землі і я уже
майже звикла, на грунт лягаючи,
Бути грунтом. Нема ні крапельки
сили – щастя тримати в пригорщах…
Де є майстер, котрий полагодить
душу зламану, хвору, знищену?
Щось зламалось. Під темним саваном
я не бачу святого простору.
Смуток стелить життя туманами,
і складає його покосами.
Переможена – і не борюся.
по шматочках в світах розкидана,
я блукаю – і не знаходжуся,
я благаю, та я невидима.
Щось зламалось. Не можу жити,
бути, чути, бажати…Скупчені
чорні думи кілком з осики
наскрізь душу пробили змучену.
Не воскреснути…І не скреснути
кризі; жили ущерть заповнені
вічним холодом. Згинуть, щезнути…
ДЕ СХОВАТИ – СЕБЕ – ПОЛОМАНУ?
написати коментар
спрячь себя в покой и труд,
остальное - сгладят вОды;
обрети вновь крепость рук...
ты слаба?..сильнее двух!..
копИ силы, кушай соты
Вы любите мед?..
ацеа відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
сильні рядки...Скільки емоцій та драматизму)
