-Сьюзі, ми повинні.
-Я розумію, Джордже, я розумію.
- Це нереально. Неможливо. Я не хочу зробити тобі гірше.
-Я розумію, сонце.
-Це був найкращий час для мене.
-Для мене теж. Найщасливіший.
-Потрібно відвикнути один від одного. Пройде час. Все стихне, Сьюзі.
-Відчував схоже раніше?
-Жодного разу.
-Тоді не смій мені говорити мені про те, що пройде час.
- Ти мені потрібна, я хочу бути з тобою, але так склалися обставини.
- Ти опустив руки, дурню.
-А що я повинен зробити, Сьюзі? Що? Чого ти хочеш?!
-Нічого не хочу.
-Досить. Це кінцеве рішення.
-Я тебе люблю, дорогий.
-І я тебе люблю, але...
-Все налагодиться. Чуєш, Джордже? Все налагодиться.
І хай весь світ зламається, хай згасне сонце, хай дерева перестануть "дихати", хай всі книги погорять, хай вода висохне, хай вогонь більше не запалає, хай уся музика втратить ноти, хай... А Сьюзі лежала на ліжку та змушувала себе дихати. 3.24. 3.24. 3.24. Вперше вона відчула, як згортається кров. Наче у мерця. Так, саме так. Вени боліли так дико, наче проводили якийсь магічний ритуал. Дівчина звикла до болю у серці, але не такого. "Сьюзі, ти сильна. Дорога, ти витримаєш",- повторювала вона собі, випиваючи снодійного втричі більше, ніж дозволено. Так, організм уже звик до більших доз. Одна дві, п'ять... Ні, цього мало. Сім жовтеньких щоранку. Швидко поклала у рот, відчула солодкий смак тимчасового спокою, зробила кілька ковтків холодної води. Це таке дивне запаморочення.
Сью все дужче стискала зуби, щоб не закричати. Ноги не тримали її, тіло кидалося зі сторони в сторону. Нудота все більше нагадувала про себе, а всередині все захололо. Знаєте, так холонуть десна на прийомі у стоматолога, коли тобі виривають зуб. Але сьогодні це був не зуб. Це була надія, яку бережно зіжмакали та легенько поклали на дно.
Сьюзі знала, що це вірний крок, і її почуття повинні підкоритися розумові. Вона прислухалася до кожної поради Джорджа: "Ти повинна їсти. Тобі треба висипатися. Відпочинь. Почни нове життя".
Тепер дівчина знала, що хоче виконати усі настанови, які раніше ігнорувала. Сью знала, що дикі всхлипи, які від безсилля виривалися з її понівеченої душі, не зможуть вбити весь розпач.
Фізична біль відволікає від моральної. Справді. Але дівчина не відчувала її абсолютно. Все було наче у тумані: очі, які пекли так, наче горіли у Пеклі, були червонішими за спілу черешню, щоки бліді, як перший сніг. Руки тремтіли. Жоден палець не слухався, хотів написати ще одне повідомлення, зав'язати ще одну ниточку. Спазми все частіше атакували внизу живота. Кажуть, що там у когось метелики, а Сьюзі в жарт говорила, що у неї -джмелі. Так от, джмелі випустили жала та почали помирати один за одним з інтервалом в хвилину. Це безкінечний коридор мертвих душ. Тисячі жал. Тисячі спазмів.
Відчувався кожен поштовх серця. Це невимовно дратувало. Прокинувшись вранці, юна душа відчула шум порожнечі у собі. Що це? Невже немає повідомлення, яке читала щоранку? Немає.
Де ж воно болить? Чого хоче? Чому так ниє? Підійшла до дзеркала, вкотре обмацала кістки, які голодним виглядом просилися назовні, заглянула в темні, наче обвуглені очі, подивилася на руки... Все не своє. Ні, не своє. Точно. Щось зникло чи щось додалося. Незрозуміло.
Звична процедура: душ, чай, таблетки, серіал, спроби запхати у себе їжу, пара повідомлень від найдорожчих, таблетки, чай, серіал, чай, серіал, душ, таблетки, сон. Після довгих роздумів Сью зрозуміла, що це величезна дира. Знаєте відчуття, коли стрімко летиш вниз на американських гірках чи з мосту? А тепер додайте швидкості. Ще швидше. Ще. Максимально. Уявили? Неймовірно, правда? А тепер зламайте рейки чи обірвіть трос та чимдуж летіть вниз. Що отримали у підсумку? Смерть? Ага. От саме так душа Сьюзі полетіла вниз.
Дівчина знову сидить на кухні. Сьогодні правіше від вікна. Так, як завжди просив Джордж. Ні, його не треба відкривати. Не потрібно гратися із жалюзями. У пам'яті все та ж картина: остання віртуальна розмова. Джордж дивився не так, як завжди. Зараз Сью розуміє, що хлопець прощався, тому більше мовчав.
Повірте, вона б мовчала теж, якби знала причину. Але ні. Того вечора так хотілося усміхатися. Дивитися на далекого Джорджа і признаватися самій собі, що знайшла ту людину. Ну "ту". Ви розумієте, про що я. З якою хочеш бути найкращим. З якою переповнюють ендорфіни. Заради якої пройдеш всі кола Пекла, підтримаєш кожну релігію, будеш дивитися фільми, які не подобаються, будеш жити, приймеш смерть.
"Був би у нас ще день, Джорд,-подумала Сьюзі,- і я б мовчала, щоб не псувати момент. Я б зробила так, як ти: віртуально вдивлялася у тебе, ловила кожну усмішку, кожен погляд, кожне "ти повинна їсти ", кожне "наступного літа", кожне "мовчи і роби так, як сказав", кожне "сьогодні твоя черга ". Я б сказала солодкі слова тобі перша. Клянуся. Вони таким гулом у моїй голові, що страшно. Так, мені страшно. Я зізнаюся. Навіть найсильніші бояться, ти ж тепер знаєш.
Я зрозуміла, що краще б нам бути слабшими. Жити з безглуздими надіями, здійснювати примітивні мрії, забути про фізіологію, не бачити навколо себе нікого. Але наш дух на таке не здатен. Клятий мазахіст. Йому відстані на 10 тисяч кілометрів подавай! Він хоче болю, сліз, розбитих зап'ясть, похмільних днів, таблеток, що заковтуються щоразу у більшій кількості.
Твоє вибачення і моє розуміння не "Зірочка", а наша любов не нежить. Не залікуєш. Не намагайся.
От тільки я би витримала, а от тебе не змушую.
Пройде час. Він завжди проходить. Зараз пройшовся по наших душах, але це несмертельно. Ти б щодня самосудив, а я б щодня сподівалася. Ти вчиняєш болюче й вірно..."
Це щось на кшталт листа. Як ж пояснити... Це як останній подих перед смертю, останні обійми, прощальний секс, прощальний погляд. Щось таке. Та перед смертю не надихаєшся.
Сьюзі втерла сьогодні сльози, замалювала синці під очима, вклала волосся, одягнула чорну сукню та подумки пішла на свої похорони. "Мертвим листи не пишуть, а ти мені колись напиши",- остання заповідь, останній спомин, останнє прохання.
Дівчина вірила, що Джордж відчув. Знала, що відчув. Його інтуїція так сильно турбувалася про неї, що інколи бувало моторошно.
Ось похорони Сью: вона ж сама мерлець, вона ж єдиний гість, вона ж священик. Саме так хоронять душу та надію. Якби було кому сказати останні слова, то вони б прозвучали якось так: "Скажіть Джорджу, що я його не люблю. Що я почала все заново і дуже щаслива. Скажіть, що я до нього не прив'язалася, що мене "попустило", що я зустріла чудових людей, не думала про нього жодну ніч, а спокійно спала, не бачила його ніколи більше у снах. Розкажіть йому, будь ласка, що я здійснила свою мрію: танцювала. Вивчила мови, які так хотіла, позбулася усіх комплексів, почала розважатися. Щотижня поповнювала свою колекцію, підсолоджуючи стан душі, купила коробку наших улюблених цукерок і нарешті знайшла фільм жахів, який мене налякав. Скажіть, що у мене більше не було асиметрії у очах, коли я хотіла спати, що я більше не позіхаю за кимось. Розповісте Джорджу, що я весь час не відмовляла собі у їді вночі, до обіду спала та отримувала чудову засмагу кожного літа. Впевніть його в тому, що моя любима кішка нарешті вдосталь наїлася, а я почувалася невимовно добре. Наполягайте на тому, що я жодного разу не заплакала, не захлиналася, не хотіла заснути назавжди. Скажете йому, що я була рада нашій розлуці. Скажете йому це все. Будете розповідати за чашкою чаю. Візьміть з собою йогурти, він ж їх просто обожнює. Загалом, донесете до нього кожне моє слово. І так, мало не забула: коли будете стояти на порозі, ваша рука сплітатиметься з ручкою дверей, а теплий шарф оповиє шию, не забудьте повідомити Джорджа, що усе це брехня. "
ID:
599546
Рубрика: Проза
дата надходження: 14.08.2015 01:20:18
© дата внесення змiн: 15.08.2015 23:17:30
автор: Луноокая
Вкажіть причину вашої скарги
|
