Знову кличуть мене ті стежки,
Де колись ми з тобою ходили.
Відпливли, пролетіли роки,
Коли ми і дружили, й любили.
То нічого, що в зморшках чоло,
Білим снігом покрилися скроні,
Пам'ятаю усе, що було,
Хоч не все,що хотіли збулося.
Спохмурніла, схилилась верба,
Як і ми, вона теж постаріла.
А у річці прозора вода,
Наша річка жива, не зміліла.
Все у пам'яті знов ожило,
(Очерет щось шепоче колоссям),
Не сумую за тим, що було,
А можливо, то тільки здалося...
І снують, повертають думки.
( Любі серцю у спогадах роки).
Притуляюся знов до верби,
І здається, твої чую кроки...
...Ось підійдеш...Торкнешся руки...
Вітер нам розкуйовдить волосся...
Наші мрії, надії, думки -
Жаль, що все відпливло, відбулося.
Наша річка і наша верба,
Мовчазні наших зустрічуй свідки.
Не журюся...Та все ж я сумна,
А на серці і солодко, й гірко...
ID:
597678
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 04.08.2015 10:22:53
© дата внесення змiн: 04.08.2015 10:22:53
автор: геометрія
Вкажіть причину вашої скарги
|
