Ой не минає лихо і біда,
які ще устаканює безмов'я.
Гарикає чужою тамада,
галакає у хаті безголов'я.
Але, коли оказія нова,
не чадіє каглою голова,
і чужина не туманіє знову,
коли затужавіє голос крові
і так приємно чути, – обидв́а,
верета, веретено, булава;
і зі скарбнички маминої мови
все діставати бабині слова.
Не по гриби ходили, а по губи,
і прати стоконялись до води,
і дохороби зводили рахуби...
І чую найласка́віше, – іди,
катай сюди. Отутечки, мій любий,
подалі од покути і біди,
якою вже намаялись діди,
тобі малому не обриють чуба.
Усе, що є, дає один Господь:
і долю, і кебету, і дороги...
Усім дає, але не муляй ноги
і москаля десятою обходь,
яка і буде праведна у Бога.
І ми ідемо по своїй землі,
де ще катають Ваньку москалі,
і заповіді чуємо минулі, –
не наступати на свої граблі,
аби не набивати мозолі,
там де діди понабивали гулі.
Добре сказано і про москалів,про мов'я й безголов'я,а ще про мозолі і про граблі, і гулі,
аби лише усі те почули і, накінець зрозуміли, які чудові скарбнички нашої рідної мови...
I.Teрен відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую за щирість, хоч те, що Ви перечислили до скарбнички можна віднеста з деякою долею іронії. А виглядає так, що одне побачить чи почує і - доторкнеться, а інше - із гонором викине.
