Стало дівча серед поля,
губи кусає від болю:
крик перепілкою.
З руки серп мало не випадає:
ой, велике ти, поле, велике, ні кінця, ні краю
тобі не видно.
Поросло ти густо,
мов діброва золота –
літа мої молодії на тобі втрачу,
від неба до неба жатиму.
Колосся стинаю,
до купи складаю,
в'яжу снопи ще й колючим дротом.
А волошки – до вінка:
хай весело ходить рука.
Перепел у полі кричить,
кривавий серп свистить,
хилиться жито,
сльозами вмите,
а йому краю не видно.
Жне, жне Харитя –
не меншає жита,
виростає тут таки нове,
ще вище за старе,
та й швидко так, аж за хмарами реве,
земля тріскає.
А зерна в колосі – блискітки злі, діамантові.
"Принесу вжинок матері,
зрадіють, постануть, розгонять хмари,
чорні примари,
буде в хаті світло, весело" – каже.
Жне Харитя, жне жито,
а воно стає з землі, мов умите.
Стебло товсте, як дубина,
росте не загине:
а зерна в колосі горять,
над полем дим, і над небом дим.
Не лякай мене, перепілочко, не лякай,
високо лети,
далеко ходи,
жати мені помагай.
Бо не зерна то – все черепи жовті:
на мене стукочуть,
до снопа не хочуть,
шкіряться зубами:
"Не бачить тобі, дівчинко Харите,
більше рідной мами."
ID:
596904
Рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата надходження: 31.07.2015 07:32:34
© дата внесення змiн: 31.07.2015 07:32:34
автор: dydd_panas
Вкажіть причину вашої скарги
|
