Як на царському подвір’ї
Заспівали перші півні,
Пробудився й зразу встав,
Не якийсь вам неборака,
Не п’яниця-посіпака,
А таки, щоб не казали,
Самий справжній государ,
Позіхнув широко ротом,
Крок зробив не прямо – боком,
Потягнувся й прокректав,
Кашлянув, щось промугикав
Й натягнувши панталони,
У клозет помандрував.
Там сидів і щось м’явчав,
То на свист перебивався,
То гримів та не здавався,
Поки в радісну хвилину,
Все закінчив і повстав
Перед челяді очима,
Що застигла у поклоні,
Серед прибраних покоїв
І чекала поки цар
Відпустивши свій тягар,
Вже дозволить їм подбати,
Про ранковий марафет.
А тим часом в ейфорії
Від завершеного діла,
Склавши руки на живіт,
Цар таке собі повів:
«Що завмерли й стоїте?
Чи не маєте роботи?
Може вам не до охоти
Одягати вже мене?
Ну ж швиденько, я спішу!»
Тут у мить все загуділо,
Одежина замигтіла
І за декілька хвилин
Цар стояв уже один.
Повернувшись до дзеркал,
Він вдивлятись в себе став,
Ніби все на своїм місці
Як годиться ніби вдітий,
Але щось таки не так,
Є сорочка і кушак,
Є корона і каптан
І як завжди гордий стан,
Блиск начищених чобіт,
Все на місці. Що ж тоді?
Ще уважно придивився,
Для годиться покрутився
І узявши в руку жезл,
З спочивальні вийшов геть
Біля виходу чекали:
Духівник і три бояри,
З ними була і цариця,
Горбоноса, гарнолиця ,
Плаття золотом блистить,
А на шиї хрест висить,
У хресті тім діамант,
Десь на сотні три карат,
Й тільки скрипнули тут двері,
Тільки вийшов государ,
Як донизу похилились,
Духівник, стара цариця
Й трійко немічних бояр,
Привітались, побажали
В славі жити сотню літ,
Почекавши порівнялись,
Але погляд не підняли
Він чомусь у них застиг,
Відповівши на вітання,
Ледь прикривши позіхання,
Цар усім велів іти,
В тронний зал, де вже чекали,
Не якісь там темні маври,
А французьких та германських
Королевичів посли,
В зал зайшли поважно мовчки,
Цар спереду, зовсім трошки
Відставала тут цариця,
Десь позаду ледь плелися,
Дяк із трійкою бояр,
Підійшов до трону цар,
Сів, довкола грізно глянув,
Всі у зігнутому стані,
Не насмілившись підняти,
Погляд свій, чогось чекали,
Звівши в гору довгий жезл
Й опустивши враз додолу,
Цар ударив об підлогу,
І дозволив знаком цим
Його щиро привітати,
Хто прикляк тому привстати,
Хто схилився у поклоні,
Тому голови звести,
Всі посли, придворні, гості
Загуділи хто як може,
І у різних мов стараннях,
Цар вислухував вітання,
Аж на раз замовкли всі,
Придивилися до трону,
Десь почувся тихий стогін,
Хтось закляк, а хтось спотів,
Та коли завів розмову,
Цар про ворога і зброю,
Про підтримку і союз,
Не союз то научання
Й про його усі старання,
Всі посли, придворні, гості
Як велить це етикет,
Вже старались не зважати
На маленький інцидент,
Та у тому діалозі,
Що формат собі знайшов,
Десь візьми та появися,
Надокучливий дідок:
«Що ж ти синку ходиш голий,
Хто тебе отак одів?
Може ти себе не бачиш?
Може якось ти осліп?
Царю-царю, що ж ти робиш,
Де скажи себе подів?»
Враз дячок і решта троє,
Напосіли на дідка:
«Як ти міг старий не знати,
Що наш цар всім голова?
Що такі слова як твої,
Тільки ворогу в добро,
Ти для кого *** служиш?
З ким розказуй заодно?»
Й повели кудись старого,
На тім казочці кінець
Тільки замість епілогу:
Цар, хай вхопить його грець,
Так привик до тих костюмів,
Що забув як втратив стид,
Щось настирливо малює
І розхристаний сидить,
Та на воду дує, дує…
ID:
594159
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Поема
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 16.07.2015 23:57:57
© дата внесення змiн: 29.06.2020 12:13:03
автор: П.БЕРЕЗЕНЬ
Вкажіть причину вашої скарги
|
Вдало! 
