Ось знову вечір тихим світлом пише
картину дня, що поринає в час.
У зустрічах, обличчях, протиріччях
вплітає в вісь минулого щораз.
"Що буде далі?" - не підскаже сонце,
що вже сідає десь за небокрай.
Крізь вулиць лабіринти дощ гіпнозом
без настрою малює пензлем нас.
Ми в ньому все, а може, лиш знайоме,
таке земне чи не земне буття.
У посмішці, у доторку, у слові,
ми вже були так близько до життя.
Звучали в серці, не просили більше, -
епіграфом у книзі наших доль.
Були.. Собою.. А між іншим більше.. -
мовчанням воскрешали той вогонь.
Мені не сняться більше перевтоми,
я віднайшла мандрівку без кінця.
В якій страждала, рахувала болем,
лиш правди все просила - ціль моя.
А ти, скажи, хоч іноді згадаєш
в згасанні дня, не на своїй землі.
Усе, що було, чи чого немає.
Чи все це лиш таємні міражі?
