Парк виструнчив дерева у незвично яскравому для Дубліна сонці. На схилах газонів трава зовсім вируділа. Довгою алеєю, над якою схрестились, наче саблісти, стрункі клени йшли то швидше, коли розмова плуталась і розм"якала від паркового тепла, або повільніше, чи й зовсім зупинялись двоє чоловіків... ну, дуже літнього віку. Тоді вони обоє розмахували руками. В одного з них від надміру емоцій довкола тіла літав повідок, наче аркан. Саме він, трохи вищий за співрозмовника, з головою, що випиналась вперед на худій шиї, час від часу обертався і кликав невидимого собаку, або давав йому команду шукати м"яч. Потім знову повертався до розмови.
Я стала шукаючи між дерев того пса і вже зовсім далеченько від старих, поблизу галявини побачила, як щось волохате і вицвілої масті тупцює майже на одному місці з легким "вимальовуванням" вісьмірок лапами у траві.
Це виявився старий колі, на його очах були катаракти і він, напевно, був глухим, бо як я не цмакала, підсвистувала і лязґала себе по стегну, пес не реагував.
Зовсім поруч вилежувався темно-синій ґумовий м"ячик, розміром з мою долоню. Старий псяра його не помічав.
Тоді, оглядаючись на дідуганів, як на вчителів у класі, я підняла м"яча і поклала просто перед носом собаки в траву, попередньо давши йому понюхати. Я це робила чомусь крадькома, ніби шпаргалку підсовувала менш успішному сусідові за партою.
Здалось, що наступна мить зависла над кленами-саблістами.
Старий пес підняв на мене свої підсліпкувато-ліниві очі, позиряв зверхньо (ніби) на м"ячик і проігнорувавши все мною затіяне - поплентався витупцьовувати вісьмірки вже подалі від нас із м"ячем.
Господар ще раз чи два гукнув його...
Пес вдавав, що шукає господарську цяцьку.
А насправді?
І мені захотілось теж...
Колись...
Робити щось не для зробити, а от так, як він.
Взяти собі таку свободу.
