Це сяйво - в мені…
Не чіпай… не читай мої сни…
Я хочу добігти… я мушу доплисти до краю!
Туди… - Але ж там вже немає твоєї весни…
-А весни – бувають?..
- Можливо… здається… не знаю…
Лиш води… там води –
Допоки сягатиме зір…
І плещуться весла між хвилями ” хочу” і “мушу”…
Там ноти лягають сміливо на чистий папір…
А звідти – у небо!..
І крають - навпіл чиюсь душу…
На безліч уламків!...
Нехай розлітаються там,
Де сонячні плеса… озера – такі голубі…
Ти все ще бажаєш віддатись північним вітрам?
Розбитись об скелі?!..
та Сонце – вже сходить…. в тобі!..
якою надією доспівали фінал, бо до кінця вичитати - майже на межі, на відчутті надриву...
сонця всім нам і добра, і менше хвиль з отим "хочу" і "мушу"! - нам би всім - море одних здійснених мрій!
гостя відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
нам би всім - море одних здійснених мрій! Щиро дякую ВАМ,Касьяне
гостя відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
"Блаженство — это солнце, восходящее в тебе. Обычно человек пребывает во тьме; он то и дело спотыкается, падает, ушибается. Если взглянуть на человеческую жизнь со стороны, она воспринимается как вечное блуждание впотьмах. Человек пытается найти дверь на ощупь и никогда её не находит. Дверь можно найти лишь в том случае, если твоя внутренняя сущность наполняется светом, если солнце восходит в тебе."
Печально-оптимістична діалектика кохання з її пошуками, розчаруваннями, знахідками і втратами.
І все такими ніжними, майже непомітними штрихами.
Зачитуюся і захоплююся!
гостя відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Ми є тим, чим наповнене наше серце, тому завжди треба налаштовувати себе на краще і притягувати до себе світло. 
Щиро дякую ВАМ,Касьяне 
Чудове творіння 
