Було спочатку Слово і Майдан,
А потім сльози й повні ріки крові.
Шукали ми хоч крихітку любові.
Ішли на смерть, щоб жити без кайдан.
Сльозились біллю перли пурпурові
З роз’ятрених Вкраїни-неньки ран.
Вмивалось небо краплями роси,
Ми їх збирали, бо хотіли пити.
Стелилися під ноги оксамити
Свинцевих куль і чулись голоси
Ангеликів… А ми хотіли ЖИТИ!!!
Мій генерале, знов нас продаси?
Розкрають «Гради» на шматочки ніч,
Заквилять в рідній стороні трембіти….
Спинися, Доле! В нас же дома діти!
НЕ залишай їх, Боже, край узбіч.
Ох, скільки ще лишилось протиріч…
Іде війна…
Холодна смерть….
Граніти….
Щодалі то все більше здається, що ця війна видумана штучно і ніхто її завершувати не спішить, бо влаштовує всіх ... окрім простих справжніх українців, матерів, батьків, чоловіків, жінок дітей .... сотні, тисячі, мільйони тих, хто ночами не спить, а лиш молиться про кращу долю.
За що гинуть хлопці?... За те що недолугі державці не змогли або не хотіли зробити Вкраїну могутньою державою! Хай би їм пельки полопали... від награбованого та проданого! Сволота!...
Цю біль не описати. Та, водночас, не всіх торкнулася війна. Скільки сала за шкуру мені залили в моєму ж рідному селі. Забувають, що якщо синів нема, то зяті є. І їх теж цей біль може торкнутися. Війна стала своєрідним тестом на людяність. За чини я мовчу-вони ніколи людьми і не були
Такі щемні зболені рядки... Можна собі тільки уявити, як зараз важко нашим хлопцям там, на Сході, і всім тим, хто не хотів цієї жорстокої війни...
Маленька порада: чи не краще буде *край узбіч*, щоб не було збігу однакових голосних? На Ваш розсуд, звісно.