|
«…Ходить сон біля вікон
А дрімота коло плоту
Питається сон дрімоти:
А де будем ночувати?..»
І сниться малій дівчинці сон… (дивись, а мов навсправжки!)… Стоїть вона у високій - високій – вище неї самої! – траві: замріяно споглядає, милується – любується зелено-сивими росами, що висять рясними дзвіночками й тоненько та вельми мелодійно подзвонюють. Отож і боїться ступнути у росяну травицю – не наважується їх сполохати.
Величезно-велике сонце повільно сходить над світом й одразу припадає гарячим ликом до трав і нумо спивати кожну росиночку.
Вітрик же довго часу не гаяв – узяв і випередив жовто-червоне світило – чимдуж залетів у траву та й заходився дмухати щосили, струшувати роси малій дитині на тендітні білі ніжки, щедро зрошуючи їх світанковою прохолодою. Не чекала від нього такого зухвальства! Скрикнула-зойкнула:
- Що ти заподіяв, нахабцю! Нащо струсив?
- А щоби сонце не спило їх до ‘дненької! -задзвенів вітрик сріблястим сміхом - До того ж, мені страх як захтілося зросити твої ніжки!
- Ну й хай би колисалися подовшенько… - ледве не крізь сльози прошепотіла.
«…Там будемо ночувати,
Мале дитя колихати…» - чує віддалений рідний голос. І раптом усвідомлює, що під любу колисаночку перебуває в дивовижному сні – літеплі. Оченятками – луп! – і стряхнула сон. Аж тут…
- Рип-рип рип-рип… - зарипіло морозяним холодом, захрускотіло під чиїмись ногами. І крізь цей рип, голос лагідний наспівує пісеньку, хоче приспати маленьку дівчинку. «А-а! Це ж дрімота коло плоту, а побіля вікон – сон…» - тріпочеться сонна здогадка. Дитина великим зусиллям змагається з дрімотою, що владно огортає її свідомість волохатими крильцями. І таки долає!
- Хто там рипа під вікном? – жебонить її голосочок і, плутаючись у довгій льолі,тупотить босими ніжками до вікна, видирається на високу табуреточку й припадає теплим носиком до засніженої шибки, хукає гарячим подихом, утворюючи проталинку на склі, яку миттю сковує у чарівний візерунок мороз. Там, за вікном, гуде, страхає своєю несамовитістю розгнівана хуртовина укупі із розлюченим вітриськом, що скидається на хижого звіра. Шаленіє скажений морозище!
Дитина холоне від жаху, одсахується од вікна, біжить до ліжка, пірнає під ковдру. І… засинає. А вітер, не на жарт розбурхавшись, нестямно гуготить, шарпає, шматує, рве, кужелить білим світом, страхаючи її і вві сні. Так усеньку ніч!
Пробудилася раненько від бабусиних неспокійних кроків і тривожного зітхання.
- Бабунечко, ви там сон-дрімоту видивляєте?
- Чому сон-дрімоту?
- Бо ж вони уночі під нашими вікнами туди-сюди ходили, рипіли, мене до сну схиляли, - поскаржилася скривдженим голосочком
- Я оце й міркую, чому ти, моє співуче пташенятко, так солодко й преміцно спиш аж досіль?! - ховаючи ув очах сміх, промовляє бабуня.
- Егеж, - легенько дорікає, - Аби-то вони не співали тієї колисаночки…
- Сьо’дні вони напевно не прийдуть, скілько не клич… Зла віхола замела снігом нашу хатину до самого димаря.
- Ой ля! – раденько заверещала, заплескала в долоньки -
- Оце радість!
Чимдуж гайнула до вікна – а воно геть чисто засипане снігом!
- Це ж там неабияка краса. Справжня казка. Оце дивогляд!
Але бабуня чомусь не радіє. Стурбована. Засмучена.
- Яке диво? Сніговиця всю ніч, мов зла вовчиця протяжно вила, аж крівця стигла в жилах. Я не могла очей зімкнути – тривога серце моє ятрила. А ось ти преміцно спала, немов після купельки трав’яної.
- Вона й мене, бабунечко, страхала. Як же нам позбутися її полону?
- Світ не без добрих людей – визволять.
І правда, незабаром учули, що хтось розгортає сніг у дворі, під вікнами, а згодом і біля дверей.
- Тимофіївно, живі-здорові, не замерзли? Не злякалися? – залунав знадвору приємний голос сусіди.- За дві години відкидаю сніг від хати, а зараз відчиняйте двері, я вже тут відгорнув.
До хати ввіходить дядько Іван. Розпашілий, з палаючим, як мак, обличчям, а очі променяться голубим сміхом. (Дівчатко любить Вовчиного татуся за добру, тиху вдачу, за щире серце. Їй би такого. Та от…)
- Ох і заметіль, не пам’ятаю такої зими! Од нашої хати, не повірите, до сніжинки вимело на вашу садибу, ніби величезною мітлою! Я змушений був рити високий коридор через дорогу, щоб добратися до вас. Дуже гарна зима!
«Ой! Та дядько, немов хлопчисько, радіє зимі, він, як ми - Вовчик, Валя, Ліда, я!»
- У вашій плиті так весело потріскує вогонь. Трохи погріюся й піду далі відгортати.
- Грійся, Йваночку, - сердечно припрошує бабуся
- Ось чайку гарячого попий.
Пахощі вишневих гілочок і м’яти запахчують кімнату сонячним теплом.
«То он як воно – «світ не без добрих людей»! – міркує собі дівча і ясно зорить на дядька золотисто-карими, як сонце очима. Серце від сеї здогадки радіє.
Дядькові діти – їх у нього четверо – того дня бігали до неї, а вона до них казково-сніжним коридором. І вельми засмутилися, коли дорогу розчистили і диво – казочка щезла. Як і не було! (Та сніжна зима із завіями й хуртовинами закарбувалася у дитячій пам’яті на все життя. І дітям і онукам своїм оповідатимуть, адже такої ніколи не буде.)
Ввечері, лежачи біля теплої грубки, мрійливо вслухалася у веселе потріскування вогню та грізне завивання вітру.
- Про віщо твої думи, промінчику мій світленький? – занепокоїлася старенька, забачивши її спрямований у себе погляд.
- Слухаю, коли зарипить під вікнами сніг.
- Сніг?
- …і прийдуть сон з дрімотою мене колисати. Ходитимуть під вікнами туди – сюди… Сніг рипітиме прелюбо так…
Ясна посмішка засвітила обличчя бабусі й, накриваючи онуку м’якенькою, наче сніг, білою ковдрою, вона заспівала сповненим любові тихим голосом:
- «Ходить сон біля вікон,
А дрімота коло плоту.
Питається сон дрімоти:
-А де будем ночувати?
-Де хатина теплесенькая,
Де дитина малесенькая,
Там будемо ночувати,
Мале дитя колихати…»
Скаженіє, мете завія. Нестямно лютує мороз. За вікном скрадливо рипить сніг : «Рип-рип, рип-рип, ри-и-п…»
ID:
587892
Рубрика: Проза
дата надходження: 16.06.2015 23:38:20
© дата внесення змiн: 20.06.2016 19:35:00
автор: Красуля
Вкажіть причину вашої скарги
|
